Відмова Росії виконати вимогу Ради Європи і відновити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу показав, що президент РФ Володимир Путін готовий йти на поглиблення прірви між Росією і цивілізованим світом і жорсткість заходів всередині країни.

Про це директор департаменту багатосторонніх відносин Фонду "Майдан закордонних справ" Олександр Хара розповів в коментарі "Главреду".

"Перш за все, слід нагадати, що Росія - не демократична і не правова держава. Починаючи з 2008 року, вона стала ще й агресором, що вбиває не тільки власних громадян, але і нападає на інші країни - Грузія (2008 рік), Україна (2014 -2017) і Сирія", - говорить український дипломат.

"Захід вказує на те, що такі дії є порушенням міжнародного права, а це спонукає російське керівництво просто вийти із зони відповідальності міжнародного права. У Росії встановилася така собі "азіатська демократія": ніхто їй не указ, вона діє, як хоче, і у внутрішній, і в зовнішній політиці. Все це лягає в загальну канву нехтування Росією міжнародного права, а також рішень міжнародних організацій і судів. також це чітко лягає в політику архаїзації РФ, повернення до "скрєпів" 1937 року (репресії, придушення будь-яких проявів суспільної свідомості, свобод, прав громадян РФ)", - нагадав експерт.

"Саме в цьому контексті була заборонена робота Меджлісу на території окупованого Криму. Меджліс, з точки зору міжнародного і українського права, не підпадає під дію російського законодавства, але в Кремлі переконані, що це питання "остаточно вирішене", і справа назад не буде відіграватися. У Росії Меджліс вважається екстремістською організацією, яка нібито підриває територіальну цілісність РФ. Тому російське керівництво не може діяти інакше, крім як "закручувати гайки" ще більше. Економічна ситуація в Росії істотно погіршилася за останні роки, і Кремль не може це пояснити інакше, окрім як підступами ворогів - кримськими татарами, українськими нацистами, бандерівцями та іншими, які підривають економіку і хочуть влаштовувати "теракти" на території Криму", - пояснив директор департаменту багатосторонніх відносин фонду "Майдан закордонних справ".

"Войовнича риторика по відношенню до Заходу і міжнародних інституцій, нахабство в Радбезі ООН (промова російського дипломата була абсолютно недипломатичною) і т.д. - це все ланки одного ланцюга. Але далі поведінка Росії буде ще гірше: логіка тиранії така, що вона, як воронка, затягує державу і владу, в результаті чого буде ще більше наступ на права і свободи, жорсткіше буде переслідування кримських татар, українців і проукраїнсько налаштованих росіян в Криму", - підкреслив Олександр Хара.

"Все це буде більше поглиблювати прірву між Росією і цивілізованим світом і спонукати Путіна до посилення заходів всередині країни для придушення невдоволення власного населення і за її межами, щоб показати, що Росія сильна, що з нею потрібно рахуватися", - додав експерт.

Опубліковано в Суспільство
Четвер, 09 березня 2017 09:20

А чи було вікно можливостей?

Дедалі частіше зустрічаю тезу про те, що ми втратили вікно можливостей, яке було у 2014 році. Те, що розпочався відкат - очевидно, і я сам неодноразово писав, що влада буде робити ставку на старих бюрократів і великий бізнес все більше і більше. Але давайте глянемо, чи дійсно було в нас вікно можливостей:
1. Порошенко - безальтернативний кандидат. Так, олігарх, бізнесмен, але тоді кращого вибору не було. (Турчинов не висунувся).
2. Війна на Сході: кращі сили Майдану пішли у добробати і волонтерство.
3. Громадянське суспільство: неспроможне представити нову політичну силу, нову управлінську команду, а також план чи бачення змін в країні.
4. Стурбований Захід, який запропонував тільки можливість відкупитись кредитами і грантами
На цьому тлі, ті зміни, які були зроблені виглядають значно більше ніж можливості, які були. Якби ми не ставились до Порошенка, але давайте визнаємо, що він пішов на експерименти в кадрових призначеннях, він приймав неприємні рішення для себе і своєї команди. Зрештою, навіть обожнювані фейсбуком депутати потрапили в ВР через список БПП.
Просто на більше у нас не вистачило спроможності. Ми не змогли сформувати "реформаторам" потужну суспільну підтримку, не змогли витіснити оліграхів, не змогли нічого протиставити медійним ресурсам тощо.
Можливість без спроможності - ніщо. Так, багато, що змінилось за 3 роки. Стало більше концепцій розвитку, стало більше досвідчених у держслужбі порядних людей, але навіть якщо сьогодні влада впаде, то у нас знову не буде достатньо спроможностей, щоб розпочати радикальну трансформацію і витіснити олігархів. У них значно більше спроможностей, щоб ще раз все захопити.
Тому: качайте спроможність і keep calm.

Victor Andrusiv

 

Опубліковано в Суспільство
П'ятниця, 24 лютого 2017 09:50

Напередодні війни

2017 рік буде роком «великого перелому», хоча сам перелом настане лише в 2018 році. Що буде саме так, а не інакше, є кілька «витоків інформації». Ще 25 березня 2016 року президент П.Порошенко повідомив, що «Как мы вернули Надежду, так мы и вернем Донбасс и Крым», правда не говорилося, що це буде зроблено військовим шляхом.

Міністр МВС А.Аваков конкретизував: «Я переконаний, що в найближчі два роки ми будемо проводити деокупацію Донбасу.»  (25.11.16). Голова РНБОУ О.Турчинов в своєму новорічному привітанні у Фейсбуці заявив: «…і наступний, 2017 рік, повинен бути роком наших перемог…». Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Г. Тука в своїй статті писав: «…Украине удастся перенять инициативу и реализовать свой сценарий возвращения оккупированных территорий. Очень надеюсь, что это произойдет уже в следующем году, максимум – к середине 2018 года.». І навіть американський сенатор Джон Маккейн у своєму виступі на врученні нагород українським воїнам під Маріуполем 31 грудня 2016 року заявив: «В 2017 году мы победим захватчиков, и отправим их туда, откуда они пришли.»

Подібне різноманіття цитат говорить про те, що на 2017 рік дійсно планувалася війна за «хорватським сценарієм», але вона була перенесена на 2018 рік швидше за все через провал технічного переозброєння армії, яке мало бути профінансовано з конфіскованих у В.Януковича коштів. Але з вини депутатів ВР закон про спецконфіскацію так в 2016 році і не був прийнятий. А от в бюджеті 2017 року витрати на оборону і безпеку заплановані в обсязі 5% ВВП.

Незважаючи на постійні мантри європейців і нашого керівництва про те, що «альтернативи Мінському процесу немає», альтернатива є і ця альтернатива – війна! Але розважливі європейці та й українське керівництво не можуть дозволити собі велику війну в Україні, доки не вирішена проблема постачання в Європу і, відповідно, Україну, газу, альтернативного російському. Йдеться саме про альтернативний, а не про реверсний газ.

Природний газ скраплюють головним чином в США і Катарі. З економічних міркувань транспортувати морським шляхом (танкерами-газовозами) доцільно саме скраплений природний газ, а сланцевий, як менш калорійний, доцільніше споживати на території видобутку. Але оскільки Європа до недавнього часу споживала переважно трубопровідний природний газ, у європейців не виявилося достатніх потужностей для приймання скрапленого газу, т.з. LNG-терміналів.

До кінця 2017-18 років європейці їх обіцяють збудувати, після чого енергетичний шантаж Європи з боку Росії стане неможливим. Більше того, Росію згодом взагалі збираються викинути з європейського енергетичного ринку, що для Путіна страшніше всіх санкцій і справді «початок кінця». Ситуація для росіян ускладнюється ще й тим, що через брак відповідних газогонів, газ, що  постачається до Європи, не можна перенаправити до Китаю. Можна лише в чорноморських і балтійських портах збудувати станції зі зрідження газу, але на це в Путіна немає ні часу, ні грошей. До речі, газовозів у нього теж немає.

Геополітика впливає також і на транспортування катарського газу. Емірат Катар знаходиться на південному березі Перської затоки, виходом з якої («вузьким місцем») служить Ормузька протока. І хоча для обходу протоки по території Оману зведено морський канал, це не вирішує проблему, тому що канал, по-перше, не дозволяє проводити по ньому великовантажні судна, а по-друге, в разі конфлікту з Іраном легко мінується з повітря.

Для країн Перської затоки справжнім виходом стало б будівництво трубопроводів через територію Сирії до портів Середземного моря і далі, через територію Туреччини, – до Європи. Якби сирійський режим Башара аль-Асада мав більшу внутрішню стабільність, він став би тим телям, що смокче двох маток. В даному випадку, Іран – з одного боку і Катар з Саудівською Аравією – з іншого. Але низька легітимність в очах власного народу штовхнула Асада в обійми до іранських аятол. Відповідно, саудівцям і катарцам не дозволили будувати трубопроводи через територію Сирії. Це і стало головною причиною Сирійського конфлікту.

Росія, яка формально воює на боці Асада та Ірану, не зацікавлена ​​в наявності конкурентів (постачальників енергоносіїв), тому її справжня мета в Сирії – війна до останнього сирійця. Об'єктивно, і США, як постачальник газу до Європи, не зацікавлені в появі конкурентів з країн Затоки. Тому наддержава і не втручалася в Сирійський конфлікт, дозволяючи це робити Путіну. І не тому, що Обама був миротворцем.

Для України конфлікт в Сирії насамперед вигідний тим, що відволікає Росію від війни на Донбасі. Недавнє перемир'я з участю Росії, Ірану і Туреччини недовговічне, позаяк воно не дуже потрібно самій Росії і зовсім не потрібне саудитам і катарцам.

Але повернімося до нашого цитатника. Чому Петру Порошенку закортіло у 2018 році стати «батьком-визволителем нації», адже люди, що особисто знають нашого президента, характеризують його психотип, як чоловіка, що схильний до дипломатичних рішень?

Частково на це питання відповів політолог С.Гайдай«Представим, что срок Петра Алексеевича заканчивается. К нему даже сегодня есть много вопросов с точки зрения законности. Если останется жить в Украине, новая власть может не быть лояльной к нему и точно посадит, а садить есть за что и даже на пожизненное. Выехать в Россию он не сможет. На Запад тоже путь будет закрыт.»

Виходом для Петра Олексійовича став би, на думку політолога, другий термін. Потім можна було б пошукати представницьку посаду де-небудь в ООН або в Раді Європи. Але, схоже, що нашому президенту доведеться обмежитись одним терміном і обіцянкою представницької посади … І то, якщо не буде проросійського реваншу. Але ж переможців не судять?

Ось для цього і потрібна «перемога» – звільнення Донбасу, а як дуже пощастить, то й Криму! Так, Петро у нас не полководець, він навіть на зустріч з армійцями одягав ментовську шкірянку. Але вся надія на те, що Володимир Володимирович визначиться зі своїм наступником, з яким можна буде домовитися, щоб не стріляли. Після дії санкцій і зменшення валютної виручки домовитися з наступником буде порівняно просто. Тобто Росія виводить свої кадрові частини з Донбасу, а «ополченців», що полізуть на прикордонні загорожі, росіяни й самі постріляють з кулеметів. Вже бачу гнівні статті в російських ЗМІ про «предательство русских», авторства Гіркіна і Ель Мюрида ...

З Кримом буде трішечки складніше: російські морпіхи і десантура і раді були б постріляти в укропів, але не отримають на це команди від Верховного головнокомандувача з «Маскви». А Україна чітко заявить: будь-який російський офіцер, що накаже відкрити вогонь, буде негайно розстріляний за вироком українського військового трибуналу! Тобто все буде, як в 2014 році, тільки навпаки: росіяни сидять по казармах, а українці їх вартують. Потім строєм, але без пісні і без зброї, окупанти сідають в автобуси і слідують в напрямку Керченської переправи...

Ось на таких умовах Петро Порошенко готовий стати «батьком-визволителем». Ну а зачисткою Криму і Донбасу займеться СБУ і Нацгвардія. Але це тривалий процес і пройде він вже без Порошенка, як і висилка з Криму громадян РФ. А громадяни РФ там всі, крім кримських татар і нечисленних українців.

«Що ви нам українські паспорти тичите? У нас в Україні подвійне громадянство заборонене! Ви - росіяни і повинні жити в своїй Росії!». А українські блогери тим часом сушать голови над питанням: Як перетворити кримських ватників на свідомих українських громадян?

Але боїмося, що доля Петра Олексійовича може вирішитись ще 2017 року. І рішення це буде залежати не від втомленого українського народу, а від президента США Д. Трампа. Зараз політологи тільки те й роблять, що вгадують, на кого буде схожий президент Трамп: на себе передвиборчого чи на функціонера Республіканської партії? Думаю, що спочатку Трамп приміряє перший образ, а потім і остаточно, – другий.

Складно спрогнозувати, що трапиться з Транстихоокеанським і Трансатлантичним партнерствами. Америка Трампа відмовилася від участі в них. Чи займе Китай місце Америки і як скоро це трапиться? Або Трамп таки дасть задній хід? Втім, прямо України це все одно не стосується. Чи буде у Трампа медовий місяць з Путіним? Скоріш за все, що ні...

Ті ж маститі політологи прогнозують, що якщо не навесні, то вже восени 2017 року точно, у нас будуть дострокові парламентські вибори. Втім, вони і на 2016 рік це теж прогнозували.

Американці припустили, що при президентові Порошенку і прем'єрі Яценюку в Україні все буде так, як було за часів В.Ющенка і Ю.Тимошенко, тобто м'яко кажучи – взаємна конкуренція. Але прорахувалися.

Арсеній Петрович виявився гнучким і договороздатним партнером: всі важелі в країні були поділені між людьми БПП і НФ. І якби не надмірна амбітність нинішнього президента і його оточення, то така конструкція змогла б протриматися цілих п'ять років, а то і довше. Втім, в 2017 році може ще й протримається! Тому ми оцінюємо ймовірність парламентських виборів 50:50.

Але тут свою партію почав грати прем'єр В.Гройсман. Поки це виразилося лише в неокейнсіанській риториці та в  підвищенні з 01 січня 2017р. мінімальної зарплати до 3200 грн. Маститі політологи оцінили це як хабар електорату перед виборами. Ми ж сподіваємося, що це дійсно кейнсіанський інструмент, який дозволить активізувати нашу економіку. Вигоду від зростання мінімалки відчують в першу чергу найбідніші верстви населення, які витратять свої гроші на купівлю продуктів харчування, що у нас переважно вітчизняного виробництва.

Попередники Гройсмана давали гроші не людям, а власникам банків, які конвертували гривню в долари, а ті, в свою чергу, вивозилися за кордон. Гривня падала, люди біднішали, але дешева гривня стимулювала експорт. От так і жили. Одна біда: виборці більше не хочуть голосувати за політиків, які роблять з українців злидарів.

Якщо ж парламентським виборам бути, то будуть вони, швидше за все, за відкритими партійними списками, тобто без мажоритарників. У парламент зайдуть партій 7-8, а коаліцію доведеться формувати з 3-4 партій. Тому коаліція буде нестійкою, але чеснішою, ніж нинішня. І насамперед коаліціанти намагатимуться внести зміни до Конституції, щоб обмежити повноваження президента та передати частину його функцій прем'єру, в т.ч. і контроль за силовими структурами.

Хоча не менш ймовірним є й варіант «Порошенко №2», це коли коаліція, не чіпаючи законодавство, захоче мати свого президента. Можемо навіть назвати його прізвище – Гройсман. БПП прекрасно обійдеться без «ПП». Операцію «Наступник» Петро Олексійович провернути не зможе, тому що нікому не вірить. Доведеться йому домовлятися з Гройсманом.

Гройсмана, як компромісну фігуру, підтримає і Народний фронт, в руках якого знаходиться «голка в яйці» від життя коаліції. Всі вже повірили, що рейтинг НФ на рівні статистичної похибки, але часті появи Арсенія Петровича на ТБ наводять на думку, що сам лідер партії так не думає. НФ у політиці представлений тріумвіратом: Яценюк-Турчинов-Аваков. І у них напевно є план ребрендингу власної партії.

В мережі циркулюють плани про те, як депутати НФ «скидають з поїзда» Авакова з Турчиновим, і самі, разом з колегами з БПП, ділять пиріг української влади. Це план під П.Порошенка. Але якщо не дай Боже позиції «гаранта» захитаються, в т.ч. і під впливом американського чинника, цей план можна застосувати і проти ПП, на користь В.Гройсмана, як фігури, яка влаштує всіх. У цьому випадку нові парламентські вибори просто не потрібні, достатньо поміняти Конституцію на користь прем'єрської республіки. І нардепи можуть на це купитися.

Є й третій сценарій, коли Петро Олексійович спекається «вінницького мера», як перед ним А.Яценюка. Сценарій а-ля Кучма, коли на прем’єра вішають весь негатив: премє’р у лайні, а президент – весь у білому. Але цей сценарій лише розвилка для перших двох.

Втім, «економізм» В.Гройсмана, як і підготовка України до здійснення «хорватського сценарію», є довготривалими трендами, які по суті не залежать від конкретних перших чи других осіб.

Курс адміністрації Д. Трампа на часткове обмеження вільної торгівлі неминуче призведе до відповідних контрзаходів в інших країнах, а це рано чи пізно вдарить по Україні. Потрібно не радіти, що у нас дешева робоча сила, як це робив наш президент під час свого візиту до Індонезії, а робити цю робочу силу високотехнологічною та дорогою. Недарма Генрі Форд встановив на своїх заводах високу зарплату, що б його робітники мали можливість купувати його ж автомобілі. Вибір в української влади тут не великий.

Президентські вибори в Росії в 2018 році – наше «вікно Овертона» і наше вікно можливостей. Незважаючи на шалену російську пропаганду, яка стверджує, що санкції з Росії будуть ось-ось зняті, цього не сталося. Під час телефонної розмови Трампа і Путіна дане питання навіть не обговорювалося. А днем ​​раніше, під час зустрічі Трампа з британським прем'єром Терезою Мей, президент США однозначно заявив, що говорити про скасування санкцій поки рано.

В́изнаємо, що Мінські угоди в тому вигляді, в якому вони підписані, нездійсненні. На момент їх підписання Росія фактично пропонувала Україні капітуляцію в розстрочку, – для перетворення нашої країни на російський протекторат. ОРДіЛО де-юре надається право вето на вступ України до ЄС і НАТО, а фактично на будь-яку ініціативу, що йде в розріз з інтересами Москви. В Україні в будь-який момент може бути розв'язана нова війна, оскільки на частині її території залишається російська окупаційна армія, закамуфльована під «загони народної міліції».

Мінськ-2 Україна підписувала під гуркіт канонади в «Дебальцевській кишці», з якої угруповання наших військ могло й не вийти... Але час було виграно! З тих пір ситуація змінилася: українська армія зміцніла, страху в неї і у нас перед російськими загарбниками давно немає, а значить і виконувати умови капітуляції Україна не буде!

Розуміють це і в Москві. Трюк з Донбасом (виведення окупаційних військ в обмін на визнання Україною анексії Криму) не пройшов. Відповідно, окупація Донбасу стала для Росії безглуздою. Ще більш безглуздим виявився інший путінський трюк: «обмін» Сирії на Україну, заради якого Путін, власне, і вліз у Сирійський конфлікт. Бліцкріґу в Сирії у нього не вийшло, отже, козирів на руках у Путіна немає. Тим більше їх не буде, коли США вплутаються у війну в Сирії.

Тому вибір у Путіна не великий: або й далі дестабілізувати обстановку на Донбасі, або – в інших місцях. «Інші місця» – це Північний Казахстан, країни Балтії і Білорусь. Але в першому зачіпаються інтереси Китаю, у другому – НАТО, до третього поки що не готова російська громадська думка. Зате з  Донбасом – жодних проблем.

В ідеалі Путіну перед президентськими виборами 2018 року потрібна чергова переможна війна. На хвилі всенародного обожнювання «великого полководця» це дозволить нинішньому президенту Росії переобратися на другий термін (план-максимум). Або, якщо США дуже будуть проти, – призначити наступника-гаранта (план-мінімум). Так свого часу Б. Єльцин призначив самого Путіна.

Тобто Путіну потрібно провести аналог «війни 08.08.08» – «принуждение к миру», на цей раз в Україні. Для чого потрібно окупувати, крім неокупованої частини Донбасу, Харків, Суми, Чернігів, Полтаву, а якщо пощастить, то й лівобережні Дніпропетровщину з Запоріжжям. І тут же примусити Петра до підписання капітуляції (коридор - до Криму, воду – в Північнокримський канал, плюс електрифікація півострова) і виконання Мінська-2 в його російському прочитанні, в обмін на виведення військ з Донбасу...

З Міхо подібний фокус пройшов, але з Україною не пройде. По-перше, ми великі. По-друге, Путін Східну Україну зможе захопити (якщо зможе), але не зможе утримати. У нього і з Донбасом та Кримом вийшов перебір. По-третє, Порошенко відмовиться підписувати капітуляцію, бо це смерть (і, можливо, не тількі політична). Запасного варіанту у Путіна немає. І воювати зі справжньою хунтою він собі теж дозволити не зможе...

З вищевикладеного випливає, що в ескалації конфлікту на Донбасі у 2018 році зацікавлені по обидва боки лінії фронту. І це робить війну досить ймовірною.

P.S. Про статтю Андрія Єрмолаєва «Майбутнє мінливе.Бо — змінюване»  в "Дзеркалі тижня"».

  1. Як і ми, автор призначає дедлайн нинішньому гаранту на 2018 рік.
  2. Автор лякає українську еліту взагалі, і Петра Порошенка зокрема, націонал-соціалістичною революцією.
  3. Автор навіть не намагається пояснити, звідки виник український підвид homo sapiens і чому на цей підвид не діють загальні закони людського розвитку. Інакше кажучи, «майбутнє мінливе», звичайно. Але не «змінювані» контрольні точки, які потрібно пройти будь-якому суспільству на шляху від феодалізму до капіталізму і від колоніальної залежності до свободи. Такий перехід можливий виключно за допомогою революції, яка може супроводжуватися громадянською війною і іноземною інтервенцією. Хоча автор (А.Єрмолаєв) упевнений, що революції можна уникнути.
  4. Ми згодні з автором у тому, що майбутня українська революція може бути тільки націонал-соціалістичною. Революції не можна уникнути, але її можна відтермінувати (в наших умовах до кінця війни).
  5. На відміну від автора, ми констатуємо, що протиріччя між інтересами суспільства (нації) і нинішнього олігархічного режиму носять антагоністичний характер і не можуть бути подолані в рамках нинішньої держави і шляхом проведення реформ.
  6. Ми констатуємо, що майбутня революція буде носити характер антиолігархічний (знищить олігархічну власність) і антиколоніальний (розчистить перешкоди на шляху українського національного проекту).
  7. Ми констатуємо, що олігархи, як клас, а олігархономіка, як економічна система, підлягають знищенню. І зовсім не тому, що олігархи втручаються в політику, а їхні активи набуті не зовсім чесним шляхом. Втручання економічних акторів в політику неминуче, позаяк базис визначає тип надбудови, а справедливість є категорією моралі, а не політики чи економіки. Олігархи повинні бути знищені тому, що вони – компрадори, а олігархономіка – тому, що це компрадорська економіка. Компрадори закривають (унеможливлюють) модернізацію. «Силіконової долини» у нас не буде до тих пір, доки «долина» буде знаходитися в руках компрадорів.

 

 

YURY STOWISIM

Опубліковано в Суспільство
Четвер, 10 листопада 2016 09:44

Бійся своїх бажань

Вже 10 років пишу про те, що світ очікує неминучий правий поворот. Адже коли ідеї соціальної справедливості та гуманності замінюють диктатурою політкоректності, меншості та космополітизмом від лівацько-ліберастичного покоління "Париж-68" - реакція буде неодмінно.
Й от - останні кілька років, що називається, процес пішов. Ось тільки виглядає він трохи не так як уявлялося в юнацькі романтичні праві роки. Адже початок Правого Ренесансу співпав з початком російської агресії, яка остаточно доламала консенсус після розвалу СРСР в міжнародній політиці.
Так, виявилося, що люди таки хочуть жити у своїх національних країнах, що неконтрольована іміграція - зло, що скільки не намагайся кричати про те, що всі люди однакові, але вони таки різні тощо.
Однак, замість Шарлів Де Голлів, Хуанів Перронів чи Рональдів Рейганів до влади поки що, в усякому разі, приходять Бориси Джонсони, Марін ЛеПени чи ось Дональди Трампи. Що зараз, відчуваючи консервативний тренд, ним користуються пройдисвіти всіх мастей. Хоча з приводу і Джонсона, і особливо Трампа, який нібито в свою адміністрацію збирається призначити цілком притомних людей - ще будемо дивитися.
А до всього цього в процес всіма своїми гнилими щупальцями влізла рашка, яка донедавна намагалася підсаджувати на гачок будь-кого, хто був незгодний з глобалізацією - чи справа, чи зліва. 
Це - мій окремий великий рахунок до кремлівської падлоти. вони зробили так, що тепер будь-яку праву людину починають підозрювати в роботі на Кремль.
Це я до чого? Тренд на поправіння вже в повну силу крокує й Україною. Не забуваймо, наприклад, хто став бойовим авангардом Майдану - праві футбольні фанати та активісти правих організацій та партій.
Тому велике питання - хто ж очолить наш правий тренд? 

 

 

Bogdan Butkevych
Опубліковано в Суспільство

Антикорупційний комітет закликає громадських активістів подавати свої кандидатури до комісії, яка  діятиме при НАБУ та проводитиме аудит роботи Бюро.

Про це на своїй сторінці у Фейсбук, за результатами засідання Комітету ВРУ з питань протидії і запобігання корупції, повідомив його секретар, лідер «Народного контролю» Дмитро Добродомов.

«За законодавством,  при НАБУ, створеному рік тому, має діяти комісія, що проводитиме аудит його діяльності.  Комісію представлятимуть три  члени: по одному від Парламенту, Президента та Уряду. Її висновок, за результатами аудиту, може бути однією з підстав для звільнення директора НАБУ. Тож повноваження дуже суттєві і ми, як профільний Комітет, зацікавлені, щоб кандидат від ВРУ був чесним та незаангажованим», – написав Добродомов.

За словами депутата, подавати свою кандидатуру на відповідні посади може будь-хто, хто вважає, що йому до снаги така робота.

«Закликаємо громадські організації до 1 грудня подавати своїх кандидатів до нашого Комітету, на сайті якого  будуть оприлюднені усі умови для участі у конкурсі», – додав Добродомов.

Опубліковано в Суспільство
Понеділок, 13 червня 2016 15:35

Не дайте стати «противсіхом»

7 червня минуло два роки, як Петро Порошенко прийняв посаду президента України. За цей час рейтинґ привабливого, не інтеґрованого з тодішніми політичними силами кандидата суттєво впав, і тепер соціологічні опитування вимальовують для власника корпорації Roshen сумнівні президентські перспективи, не кажучи вже про повторення тріумфу з перемогою в «один тур».

 

Попереду залишаються ще три визначені Конституцією роки президентства, але вже час замислитися, кого обиратимемо головою держави наступного разу. За яких умов ми можемо голосувати на підтримку «стабільності»? Чи легко стати «противсіхом», якщо наслідком такої політичної позиції буде президентство Тимошенко чи Ляшка?..

 

Ми часто озираємося на ті вибори 25 травня 2014 року, наче нас не розділяє два роки. Наче ми можемо зазирнути в кабінку для голосування до пересічного виборця й вигукнути: «Ти що?! Як ти можеш голосувати за цього пустобреха, який не продав Липецьку фабрику, здав Донбас Путіну, призначив кума генпрокурором?!» Такої нагоди ми, очевидно, не маємо. Робити свій вибір «заднім» числом завжди легше й «диванніше», ніж на виборчій дільниці.

 

Як виборці-2016 ми не маємо можливості підказати виборцеві-2014, щоб він голосував за Юлію Тимошенко (12,81% голосів, друге місце), Олега Ляшка (8,32%, третє місце), Анатолія Гриценка (5,48%, четверте місце), бо не знаємо, як виглядала би Україна за іншого президента на другий рік гібридної війни з Росією, а також гібридної війни за реформи.

 

Ми можемо покарати політика лише на наступних виборах. Показати йому «фіґу» за змарновані шанси і гірке розчарування — відкривши дорогу комусь іншому, не обов'язково ліпшому.

 

Виборець, звісно ж, є відповідальний за вибір, який він зробив. Обрання Петра Порошенка — це спільна відповідальність майже 10 мільйонів виборців, котрі за нього проголосували. Та не основна. Бо основна відповідальність — це те, що Петро Порошенко за два роки став тим президентом, яким є зараз. А за це відповідальні не лише 10 мільйонів — а й усі решта.

 

Участь виборця в житті держави не обмежується самими виборами. Тому репліки штибу «шкодую за свій голос» або «тішуся, що не голосував за нього» — ніяк не свідчать про відповідальність чи зрілість виборця. Разовим голосуванням чи неголосуванням на виборчій дільниці не можна відкупитися від рутинної участі в громадському житті, в поліпшенні суспільного простору довкола себе на рівні громади чи подвір'я.

 

Влада мусить відчувати тиск і запит від суспільства постійно. І тих, хто голосував «за», і хто був «проти». А тиск — це не лише майдан, який нам, на щастя, завжди вдається. Тиск мусить бути явищем щоденним, і не лише «вуличним». Тут можемо згадати про Ярослава Грицака, який стверджує, що нам потрібен майдан, «який міг покласти край, через відсутність потреби, усім іншим майданам».

 

У 2014 році, відразу ж після президентських виборів, «Z» застерігав, що українці обиратимуть президента не для того, щоб його любити, а для того, щоб його знелюбити. «Прицмокуючи над результатами виборів, Петро Олексійович має пам'ятати просту річ, котра може врятувати йому кар'єру, репутацію й зберегти від долі відлюдника. Цей перший тур — не результат великої любові народу до кандидата, не акт електорального поклоніння конкретному політикові», — ішлося тоді. Було очевидним, що запас ілюзій невеличкий, що суспільство виставить високі вимоги президентові, що не погодиться дарувати йому час для «входження у справи», що зовсім скоро політикові нагадають його «п…жити» із біл-бордів. Тренд справдився дуже швидко — за якогось півроку «іменний» Блок Порошенка поступився на виборах «Народному фронтові».

 

На 2016 рік, отже, не сталося чогось несподіваного. Позаяк українці обирали президента для того, щоб його знелюбити, то за таких обставин найбільш конструктивна річ — використати цю емоцію з максимальною користю. Якщо жити від виборів до виборів, то багато не здобудеш, а якщо намагатися щось витиснути з політика між виборами — то щось та й вийде. Завдяки громадському тискові та тискові іноземних урядів українська влада мусила піти на низку поступок й зі скреготінням погоджується на певні реформи. Лєшек Бальцерович з цього приводу каже дуже позитивну репліку: «Будьмо чесними: позитивні речі, які були зроблені за ці два роки, не могли бути зроблені за жодного іншого президента». Але очевидно, що цього мало.

 

Команда президента Порошенка, відчуваючи падіння рейтинґів на тлі власних альтруїстичних кроків («Та ми ж відмовилися від цензури на центральному телеканалі! Та ми ж не можемо красти на тендерах! Та ми ж спимо по чотири години!»), намагається спекулювати на протиставленні Порошенка іншим кандидатам. Показує на соціологію з пропозицією поміркувати про перспективу президентства Юлії Тимошенко. «Ну кого ж би ви обрали в 2014-му, якби не Порошенка? — апелюють вони до того, що ми намагалися переосмислити в попередніх абзацах. — Кого оберете на наступних виборах?».

 

Вибір «меншого зла» — складний. Найдраматичнішим прикладом є президентські вибори 2010 року, які привели до влади Віктора Януковича. Долю виборів визначив протест демократично налаштованого електорату проти політиків, які зараховували себе до демократів. Голосування 2010 року було політичним покаранням для Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Ціною перемоги Януковича. Це був той вибір, котрий якраз робиться «раз на п'ятирічку», щоб «разово» помститися.

 

Цікаво було б нині довідатися, яка частка виборців шкодує про своє волевиявлення у 2010 році. Чи багато «противсіхів» жалкує, що не підтримали-таки Тимошенко? Чи багато тих, хто хотів би перенестися в ту зиму, щоб зазирнути у кабінку для голосування: «Ти що?! Тебе чекатиме авторитаризм, грабіжницький уряд, Майдан, війна?!». Є суб'єктивне відчуття, що таких виборців багато, і «диванні» спостереження підказують, що «перебірливий» електорат зробив висновки з того голосування і готовий визнати свою помилку. Але казус полягає в тому, що своїх висновків не зробили політики. Ані Юлія Тимошенко, яка конкурувала тоді Віктору Януковичу, ані ті, хто спричинився до девальвації «помаранчевого» табору, разом з Порошенком. Ви радше почуєте від політика звинувачення в тому, що виборець погано думає на виборах, аніж визнання ним власних помилок.

 

У березні народний депутат Володимир Ар'єв писав: «А давайте уявимо собі — нема Порошенка. Все, пішов. Чи пішли. Всі такі — "ура!", "шоколадного" скинули, танцюють, "тусують", малюють інфографіки і плани дій, пишуть щасливі пости в "фейсбуках". А раптом Конституція: "Альо, нового обирайте". І всі з інфографіками, планами дій і щасливими постами починають дивитись на реальних кандидатів...»

 

То як: заради того, щоб не допустити до влади Тимошенко з Ляшком — треба припинити критику президента? Заплющити очі на кадрові провали, політичне покровительство, бізнесові преференції та неконтрольовані обіцянки? Відмовитися від можливості показати «червону картку» на виборах — як найдоступнішого методу покарання політика?

 

Петро Порошенко наразі перебуває за декілька кроків від точки неповернення. Основна помилка, яка привела його до цього пункту, — це спроба осідлати систему замість того, щоб її демонтувати. Ця колізія поступово зближається до кульмінації, що стало помітним у час недавньої політичної кризи.

 

У 2014 році «Z» спрогнозував, що проблемою Порошенка буде якраз вибір опори для свого президентства: або опертися на громадянське суспільство з ідеєю побудувати нову країну — або підкорити систему з наміром її змінити, якщо такий намір, звісно, взагалі є. «Порошенко має два варіанти дій. Він може шукати союзників "на узбіччях", із якими потім неминуче доведеться розраховуватися посадами чи — тьху-тьху — тендерами й "заводиками". А може зіпертися на людей, які винайняли його працювати президентом. На перший погляд, простіше зібрати команду з того, що є, водночас домовлятися з наявними політичними силами й елітами. Це дасть певний спокій нагорі — але навряд чи вгамує суспільний запит», – писалося тоді.

 

У першому кварталі 2016 року Петро Порошенко постав перед гострим вибором під час зміни Кабінету Міністрів та керівництва Генеральної прокуратури. Був шанс змінити вектор своєї політики й уникнути тягаря кулуарних залежностей. Він міг вибрати «технократичний» уряд і незалежного прокурора — але вибрав політичний варіант: уряд перейшов під контроль Блоку Петра Порошенка, а в ГПУ перебрався голова фракції БПП Юрій Луценко. Замість того, щоб опертися на ширший парламентський консенсус і громадські середовища, Порошенко вирішив поставити на коаліцію мінімальної спроможності з номінальним набором учасників.

 

Той маневр вимагав від президента суттєвих поступок на користь інших середовищ. Саме тому влада мусила віддячити Рінату Ахметову подачками в енергетичній сфері, а депутатам «Волі народу» — посадами для родичів у прокуратурі. Саме це змушує Порошенка триматися купи з «кононенками» і «грановськими», бо вони своїми вміннями дозволяють старій системі зберігати життєздатність. З одного боку, він ніби консолідував владу: має «свого» прем'єра, «рідну» генпрокуратуру, лаштується дістати одноосібний контроль у ЦВК. Але надалі йому ставатиме важче і важче. Кон'юнктура вимагатиме нових жертвоприношень під час голосувань за судові реформи, за конституційні зміни, за склад ЦВК тощо. Паралельно наростатиме суспільне невдоволення, пов'язане з паузою в демократичних перетвореннях і відсутністю вироків для корупціонерів від політики або слуг Януковича.

 

Під час політичної кризи влада дістала пробоїну, і недоліки почали проявлятися один за одним: заяви Айвараса Абромавичуса, брутальний трюк з «електронними деклараціями», прокурорські витівки Шокіна з Каськом та Саквалерідзе, «ручні» рішення Конституційного Суду або той-таки «офшорний скандал».

 

Проблема політика — не погані виборці, а погані звички. Сьогодні соціологічні опитування показують, що Петро Порошенко поступається в рейтинґу Юлії Тимошенко, а знизу його підпирають Олег Ляшко, Андрій Садовий, Юрій Бойко. Соціологи зазначають, що «електоральний» пул Юлії Володимирівни залишається незмінним, просто він росте у відносних вимірах через те, що виборці Порошенка перебувають у ваганнях і сумнівах. Президент входить у ту саму колізію, що й Тимошенко у 2010-му.

 

Обурливо чути від команди Порошенка, коли критиків влади зараховують до «зрадофілів» чи «ботів». Це спосіб затулити собі очі, щоб не бачити проблеми, замість того щоб проблему вирішити. Головний ризик електоральних перспектив Порошенка пов'язаний не з тим, що від нього відвернулися охочі до солодких обіцянок виборці, або схильні до пошуку «політичних месій» обивателі, або аматори «третього майдану», — а з тим, що він втрачає довіру громадських середовищ, експертних кіл, «технократів» і «реформаторів». Марнує вотум серед тих, хто не чекав «шоколадних» берегів, а налаштовувався на важку, але спільну роботу.

 

Порошенкові не вдасться перемогти на президентських виборах на інерції. За три роки може трапитися все, що завгодно. Хотілося б нагадати, що в 2014 році Порошенко ввірвався до числа фаворитів несподівано, за лічені місяці перед голосуванням. Натомість кандидати, котрі роками лаштувалися до перемоги: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк і навіть Олег Тягнибок (пригадуєте, Янукович розглядав технологію виведення «свободівця» у другий тур?) — піймали дошкульного облизня. Тож альтернатива може визріти будь-якої миті.

 

Та навіть якщо такої альтернативи не буде і виборчий бюлетень міститиме той самий перелік кандидатів, що й нинішні соціологічні анкети, — Порошенкові не вдасться обратися лише через те, що він не-Ляшко. Просто тоді ми знову станемо свідками феномену «противсіхства».

 

http://zbruc.eu/node/52531

 

Опубліковано в Суспільство

Давайте уявимо собі, що ідея Савченко про переговори з «депутатами Плотницьким і Захарченком» спрацювала і ми знову досягли миру. Я пропоную просто задуматися над тим, до чого це призведе

1. Політична формула примирення – це найпростіше, що може бути. Її підтримують всі лідери нормандської четвірки, нам пообіцяють золоті гори (в тому числі і дешевий газ), а велика частина суспільства, при правильній піаркампанії, навіть підтримає цю історію. Більш важливо те, що буде після цього. Але перш ніж почати говорити, про те, що буде далі треба знати: росіяни вважають, що такої держави, як Україна не має існувати на карті. І це ключовий момент для того, щоб розуміти, що буде далі.
2. Для того, щоб легітимвувати перемир'я нам потрібно буде провести нові вибори, або призначити на окупованих територіях нову владу. В результаті утвориться величезний прошарок суспільства, незадоволений результатами виборів. Після цього, як і в будь-якій подібній ситуації утвориться ряд терористичних організацій. І тут головне питання, хто зробить перший теракт – проукраїнська терористична група чи проросійська. Простіше кажучи – вибух пролунає на Олімпійському чи на Донбас-арені?
3. Далі почнеться те, чого так добивалися росіяни два роки тому – громадянська війна. Почнеться вона з вибухів мін в поліцейських дільницях, муніципалітетах і т.д. Я всім бажаючим, рекомендую почитати, як створювався ІДІЛ в Іраку, де сунітська меншість почала терор проти шиїтської більшості. Безперервна контрабанда зброї з РФ зробить свою справу (замість Ірану і Сирії тут буде РФ). А стратегія терору проти поліцейських зробить майже неможливим набір нової поліції на цих територіях (свого часу величезне іракське місто Мосул впало без бою, а 90 відсотків нових військових і поліцейських перейшли на сторону повстанців). Всі розповіді про те, що ми наберемо чесних нових людей – це міф. Для того, щоб вони стали нашими, треба мати дуже сильну державу бодай 4-5 років. 
4. Головна задача переговорів з ДНР не мир, а розширення проросійського анклаву на нові області і початок громадянської війни.
5. У нас зараз ведуться розмови про те, що нам потрібно відкрити кордони з ЛДНР для торгівлі, почати спрощувати процедури переходу цих кордонів і т.д. Але це підхід бізнесменів, які хочуть вигоди сьогодні і зараз. Ми багато говоримо, що у нас є плани пор реінтеграції, але все це – маячня. Єдиний план реігтеграції, який може спрацювати – це план реінтеграції на основі нашої сили. А ми поки занадто слабі, щоб всерйоз навіть починати думати про це. Тому у нас є два варіанти – кричати про наших заблуклих донбаських овець і ввязатися в громадянську війну або нарощувати сили, реально перекривати контрабандні потоки і економічно максимально закривати Донбас. І тут головне питання хто переможе – бізнес-клани контрабандистів-олігархів чи державники.
6. Вчора багато хто говорив про зраду Савченко, про зраду Тимошенко і т.д. Для того, щоб зрозуміти, чому так говорить наш політв'язень №1, потрібно зрозуміти, кому вона вірить найбільше. І очевидно треба їй вказати на те, що адвокат Фейгін, який носить годинники 50-70 тисяч доларів навряд чи робив все те, що він робив для Савченко просто так. І навряд чи він не має жодних проблем в РФ, бо він публічна людина. Але Фейгін – це всього лише один із тих, хто плотним кільцем оточив Савченко.
7. І останнє. Якщо план Савченко здійсниться, то здійсниться мрія всіх зрадофілів – Порошенка просто винесуть з Банкової. Але чи треба всім нам заплатити таку ціну за здійснення цієї мрії?

Vadym Denysenko

 

Опубліковано в Суспільство

Ті, хто робить мирну революцію неможливою, роблять насильницьку революцію неминучою.

Д. Кеннеді «Завдяки звичаями предків є сильною і могутньою республіка римлян»

 

Актуальна форма української державності як спадщина такого симулякра як УССР нежиттєздатна. За 25 років залишки колоніальної системи управління під дією корупції і регіонально-кланового трайбалізму перетворилися на іржу. На мою думку, основні причини ситуації, що склалася наступні.

По-перше, сучасна Україна несе на собі тягар травми народження. Сучасне класове суспільство з'явилося на світло в ході розвалу СССР і подальшої масової приватизації всупереч соціальному почуттю справедливості і, в більшості випадків – всупереч кримінальному кодексу. З цього моменту всі протестнірухи, починаючи з 1991, Майдан 2004 і 2014 р. і, поза політичним контекстом, - донбаський сепаратизм, мають соціально-класову природу.

По-друге, вся державна машина не має органічного зв'язку з українським народом, для ефективного управління яким вона призначена. Сучасна українська держава не є природним дітищем природного процесу самоорганізації державотворчої нації. "В своїй хаті своя правда і воля" - громадянська війна триватиме до тих пір, поки це пророцтво не буде втілене в життя.

Я впевнений, що пасіонарну енергію останніх років слід інвестувати в створення Нової держави.

Перш за все необхідно відновити соціальну справедливість, шляхом прямої і безумовної дії принципу законності та невідворотності покарання.

Справді: чому тільки Янукович і його оточення повинні бути піддані остракізму? Соціальна санація повинна бути поширена на всіх тих, хто прямо або побічно міг використовувати державний ресурс для особистого збагачення. Це відноситься до суддів усіх рівнів, державних чиновників середнього і вищого рангу, адвокатів, приватних юристів, партнерів юридичних фірм, нотаріусів. До цього переліку входять також керівники державних компаній, топ-менеджери і власники компаній, які брали участь в приватизації або вигравали державні тендери з моменту здобуття незалежності. У разі неможливості підтвердити легальними джерелами походження майна або спосіб життя, до таких людей повинна бути застосовані заходи соціального захисту: штраф і обмеження прав. Останнє означає, перш за все, тимчасову заборону бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування або займати призначуваних посад.

У загальних рисах, пропонована люстрація нагадує денацифікацію Німеччини у 1945 році. Тоді, з метою перевиховання всього населення окремо взятої країни, в 545 американських судових комісіях було розглянуто понад 900 тисяч справ, виходячи з презумпції винності кожного дорослого (!) жителя Німеччини.

Внаслідок загального застосування законності будуть вилучені найбільш токсичні елементи еліти, що знецінить в суспільстві корупційну практику і відкриє шлюзи для формування нового управлінського класу. Ним по праву повинні стати пасіонарні учасники Майдану і війни з Росією - люди, які пожертвували собою в ім'я утвердження української державності. Їх моральні якості і життєві цінності загартовані катарсисом смерті, а причетність до історії наклала відповідальність, яку вони зможуть прийняти. Таким чином, внаслідок санації суспільства відбудеться мирна соціальна революція, кінцевою метою якої є відновлення справедливості і створення нової еліти.

У сучасних умовах Україна є стрижневою країною для світової безпеки, а українська нація поряд з британською, німецькою, французькою і т.п. набула історичного значення і сенсу. Для історичних націй національна ідея є інструментом і мотивом боротьби за життєвий простір і, у вигляді культурного коду, - внеском у світову цивілізацію. Крім того, національна ідея базована на спільності громадянства дозволяє вирішити задачу консолідації класово і етнічно розділеного суспільства.

Таким чином, наступним кроком в будівництві Нової держави має стати розвиток у масовій свідомості української картини світу і її сенсотворчої основи - української системи цінностей. В умовах протистояння з «русскім міром», який несе маніпулятивну ідею вищої правоти і потужну культурну традицію, українська система цінностей повинна стати стрижнем української правди і національного характеру.

Для досягнення цих цілей, українська ідея повинна бути історично вкорінена у масовій свідомості, а також, - за аналогією з Біблією або давньоримськими Virtus, - бути перш за все етичною системою, тобто нести поведінкові стереотипи.

На мій погляд, основою української ідеї є рольові моделі українського козацтва. Саме цей епізод історії породив національний характер і героїчну міфологію, які лежать в основі національної самосвідомості українців. Для її впровадження у мовну і поведінкову практику я пропоную назвати українську ідеологію - «козацька душа».

Суть «козацької душі» концептуально розкрита в українських приказках і прислів'ях:

• Береженого Бог береже, а козака - шабля,

• Де козак, там и слава,

• За честь голова гине,

• Сам загибай, а братчика виручай,

• Хоч и спина гола, аби своя воля.

• Чоловік без Волі, як кінь на припоні,

• У козака життя коротке, а слава вічна.

Поведінкові моделі «козацької душі» повинні бути поширені у масовій свідомості з допомогою всіх доступних засобів пропаганди: кінофільмів, газет, Інтернету.

Ідеологія «козацької душі» повинна спиратися на дзеркальні соціальні інститути. Так, наприклад, соціальної привілеєм, свого роду перепусткою в публічну сферу повинно бути служба дієздатного чоловічого населення в резервної армії - козацьких організаціях територіальної оборони. У таких чоловічих братствах повинен підтримуватися дух і буква «козацької душі», діяти механізми громадського осуду - суди честі. Внаслідок зміни соціальної та психологічної інфраструктури буде зупиненакриптофемінізація українського суспільства, яка не прийнятна для воюючої країни.

Серед першочергових заходів - українізація і символізація як державних інститутів так і соціального ландшафту в цілому. Подібні процеси відбувалися в Німеччині, Ізраїлі, інших країнах на тлі радикальних соціальних змін. Так, інститут Президента повинен бути перейменований в Гетьмана, національна поліція носити коротку назву Варта, а тротуар українських зірок на Хрещатику - фейкова подоба Голівуду - перероблена в алею каштанів або дубів / або щось в українському дусі. Такі кроки необхідні для встановлення емоційного зв'язку між народом і державою, за допомогою введення колективних архетипів в раціональне поле публічних інститутів.

З метою розвитку країни Нова держава потребує інтеграції влади. На даний момент, парламент який призначає виконавчу владу є джерелом постійної дестабілізації. У той же час, в порушення відомого конституційного принципу, право народу на установа влади, в тому числі виконавчої, обмежується з огляду на обрання прем'єр-міністра у Верховній Раді. Таким чином відбулася узурпація влади парламентом і, якщо бути ще точнішим, - партійними проектами. Відповідно до доктрини суспільного договору, Президент (гетьман) повинен бути главою виконавчої влади оскільки він обирається всенародним голосуванням. Безумовно, парламент також має бути наділений посиленими контрольними повноваженнями і, перш за все, у сфері використання державних коштів.

В умовах геополітичного протистояння, консолідація влади, органічний зв'язок між державою і суспільством, створення загальногромадянських основ функціонування держави є необхідними умовами суверенітету українського народу на своїй землі. Прийшов час для створення Нового Держави!

 

 

http://ipress.ua/editor/17648/

 

Опубліковано в Суспільство
Понеділок, 30 травня 2016 09:50

Вертеп з іконами

Серед безлічі питань без відповідей до Петра Порошенка одне з головних: навіщо потрібно було заганяти в глухий кут ситуацію з Генеральною прокуратурою, злитися в суспільній уяві з імпотентними Яремою і Шокіним, щоб аж на третьому році президентства спробувати її виправити. Виходить, таки розумів, що виправляти треба, і просто два роки дурня клеїв? Причому тоді, коли кожен день на вагу золота.

Інше питання, наскільки з проблемою впорається відряджений на це згубне місце Юрій Луценко. Щоб було зрозуміліше, наскільки згубне: в перший же день у нього поцікавилися, скільки масажів в день буде робити новий генпрокурор. Масажний кабінет примикає до головного кабінету. Поруч особиста перукарня, щоб, не дай Боже, начальство не вийшло на люди без укладки, через стіну - кімната відпочинку з караоке.Поверхом вище - церква Московського патріархату, де постійно палять свічки і моляться дві черниці.

По-хорошому, підірвати б всю цю прокурорську богадільню, попередньо відправивши черниць в монастир, і місце дезінфікувати, але Луценко підривати не буде.

У Юрія Луценка є ряд якостей, які як корисні, так і шкідливі в обставинах, в яких він опинився. По-перше, він політик.

Те, що він політик, добре вже в тому сенсі, що не прокурор. Він не свій цим ушлим хлопцям, яким можна було все, і їм за це нічого не було. Під час перебування міліцейським міністром, Луценко, за його словами, важко, але скасував практику, коли ментів, що зловили якогось прокурора на дрібній капості на кшталт п'яного дебошу, карали - саме так, а не навпаки.

Ще це добре, тому що як політик він хоче, на рівні рефлексу, максимально продовжити своє політичне існування. А це можливо, якщо його дії на чолі Генпрокуратури сподобаються народу. Ось тупо, використовуючи молодіжний жаргон, сподобаються. А Луценко з тих, хто дуже любить подобатися. Нічого в цьому поганого немає, це цілком по-людськи, інша справа, що завжди є конфлікт: кому саме сподобатися.

Політик бачить далі і більше, ніж видно з вікна кабінету генпрокурора. І це чудово, особливо у встановленні причинно-наслідкових зв'язків різних непростих справ. Але обрахунок політичних наслідків стане, Луценко це вже зараз не приховує, стримуючим фактором. Невблаганного правового катка, сліпого і глухого до благань вчорашніх ворогів і соратників, не буде. 

Якщо спливуть неприємні речі і будуть загрожувати хиткій політичній рівновазі, як у нас люблять висловлюватися, «ставити під удар державність», їх будуть акуратно глушити, щоб не було небезпечного резонансу. І трактування, що вважати таким ударом, цілком залежатиме від якихось тонких міркувань Юрія Віталійовича.

По-друге, Луценко ще з міністерських часів дуже добре знає, хто є хто і кому у вітчизняній правовій і правоохоронній системі. Ця включеність в тему знімає необхідність витрачати купу часу, щоб в ній розібратися. Але вона ж не дозволяє подивитися на поставлене завдання реформування Генпрокуратури більш відсторонено і навіть холодно, як хірургові, а не вчорашньому пацієнтові - не через призму знайомих імен і пов'язаних з ними історії. Лист, з якого він починає, зовсім не чистий.

Зараз, на старті, видно, що Юрій Луценко знає, як він вважає, що потрібно робити, і розуміє ціну, яку доведеться заплатити, якщо задумане не буде зроблено - як для себе, так і для країни. Тим часом, те, що за Генпрокуратуру взялися так пізно, може зіграти злий жарт з тим же Петром Порошенко. Якщо раніше активність по притягненню до відповідальності численних безкарних могла бути поставлена ​​в заслугу влади, то зараз арешти корумпованих уркаганів, якщо вони масово підуть, як на це розраховує Луценко, можуть бути публікою протрактовані, і, загалом, правильно, як показник колосальної корумпованості влади . А влада у нас хто? Саме так.

До речі, головне питання, на яке у Луценка, за його визнанням, поки немає відповіді: у нас вся ця судово-прокурорська система ні чорта не працює, тому що погано налагоджена, або тому що вже в принципі не може працювати? Зрозуміло, що мучить генпрокурора?

Звичайно, загальний інтерес полягає в тому, щоб Юрій Луценко осоромив всіх скептиків і показав віртуозну роботу державного реформатора і першого генпрокурора, за якого країні не соромно. Поки твердо можна сказати одне: блатну церкву з Генпрокуратури приберуть, нехай співробітники замолюють гріхи в іншому місці. А масажний стіл - не впевнений, спина у нового генпрокурора болить ще з часів, коли він багато часу проводив у судовій клітці, з тих пір він довго сидіти не може.Тепер прийшов його час допомагати сісти іншим. Ну, нехай щастить.

Леонід Швець

Опубліковано в Суспільство
Субота, 28 травня 2016 10:30

Тріумфальна арка

Можна подумати, що крім цього в киян немає інших турбот: суперечка навколо Арки дружби народів на дніпровських схилах розділила місто навпіл.

 

Одні вважають, що титанове одоробло слід безкомпромісно здати на брухт, інші — що варто, може, залишити, прибравши гранітних бовванів під нею та якось модифікувавши її семантику. Хай буде просто веселка. Стоп, веселка — це стрьомно, бо можуть потрактувати як гейський символ, а кияни в цьому питанні не просунутіші за львів’ян.
Мені творіння брєжнєвсько-щербицького модернізму геть не шкода, я взагалі вважаю, що цей відрізок української історії залишив по собі дуже мало артефактів, які варто було б затримати в часі й просторі, якщо не рахувати літак «Мрія» і танк Т-80УД. Ні, я розумію трохи молодших за мене киян, які виросли в оточенні тих чи інших ідолів: ось під цим Мануїльським я катався на триколісному велосипеді, а
поруч із цим Чубарем я купував морозиво по 22 копійки, а біля цього Щорса я вперше
покуштував портвейн по 1,45 за пляшку. Але нашим дітям та онукам така зворушеність вийде боком, і це відправний пункт команди Інституту національної пам’яті, яка була ініціатором декомунізації за більш-менш радикальним сценарієм.
Проте найпростіше прибрати нагадування про одіозні постаті та ганебні події, важче позбутися звичних ідеологем. Дружба народів якраз належить до них. СРСР просував цей штамп, легітимізуючи в такий спосіб, по-перше, перебування нічим, крім географії, не поєднаних етносів і культур у межах одного кордону, по-друге, претензії на геополітичну роль імперії, яка нібито має право втручатися в життя будь-якої суверенної держави на будь-якому континенті. Тому, коли в газеті «Правда» з’являлося словосполучення «радянсько-конголезька дружба», дорослі люди розуміли, що невдовзі африканським братам буде відправлено автомати, танки, гелікоптери, можливо, і військових консультантів, а в наших військових училищах з’являться нові чорношкірі курсанти.
Стосовно російсько-української дружби (причому саме в такому порядку учасників!) всім було зрозуміло, що це спосіб з боку київської адміністрації періодично підлизуватися до Москви, засвідчити їй свою лояльність. Як ритуальні заходи час від часу організовували дорогущі й беззмістовні «декади української культури в Росії», куди везли апробованих співаків, танцюристів і парочку коміків: уМоскві дуже любили наших коміків.

А в Києві в палаці «Україна» на урочистих, так званих урядових, концертах (правильніше було б називати їх «цековськими») якийсь актор,не­одмінно народний артист, регулярно читав«Чуття єдиної родини» Павла Тичини:
Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.

Ось цього я ніколи не вибачу Радянському Союзові, у якому виріс. Не тільки Плужника, Семенка, Зерова, Стуса та інших закатованих поетів, а й геніального Тичину, якого змусили написати ці божевільні брехливі рядки:
А другий грім — другим ще далі гримкоче, хоче та радіє, що поміж націй міст із сталі,
що міжнародна дружба діє.
Що таке дружба народів? Чи можуть дружити народи? Ворогувати — нема питань, прикладів не бракує. Немов кішка із собакою живуть вірмени та азербайджанці, євреї та араби. Йдеться не про відносини держав, а про ставлення першого-ліпшого представника однієї спільноти до представника іншої. Такі речі лікуються довго, інколи виліковуються, але буде перебільшенням сказати, що ті самі французи аж так уже полюбили сусідів-німців, ввійшовши після століть ворожнечі до єдиної практично мегадержави. Вони просто живуть поруч, їздять одне до одного на закупи чи на відпочинок, охоче спілкуються, але цього замало, щоби назвати такі стосунки словом «дружба».
Ні, друзями можуть бути лише окремі люди, бо це означає певні постійні витрати душі, донорство енергії, річ за визначенням індивідуальну, інтимну. Особливо це розумієш, якщо ти, запаморочений звичним ідеологічним олів’є, опиняєшся сам-на-сам із реальністю й усвідомлюєш, що твій колективний «друг» ладен тебе спалити своїми «Іскандерами» просто тому, що ти реальний суперечиш його галюцинаціям.
Ось чому я без вагань прибрав би й цей монструозний символ порожнечі. Хіба що... Можливо, варто дочекатися нашої перемоги й тоді вже переосмислити цю споруду, надавши їй того первісного значення, який мають усі тріумфальні арки світу. Символ тріумфу над ілюзорними «друзями», над ідеологічною оманою кількох десятиліть, над мороком ментального рабства, над постійною засадничою небезпекою самому нашому існуванню. Ну а вже потім, років за 50–100, хтозна, може, знову спробувати «дружити сім’ями». Але то вже хай
онуки вирішують.

 

 

Юрій Макаров

 

Опубліковано в Суспільство
Сторінка 1 з 3

Додаткова інформація