Григорій Клочек: Наближення до Тараса Шевченка

  • Друк
  • Email

В останніх двох числах «Літературної України» опублікована стаття Григорія Клочека

«Наближення до Тараса Шевченка», в якій аналізується поезія Тараса Шевченка «Хіба самому написать…». Водночас в останньому числі «Курєру Кривбасу»(№ 314-315-316») з’явився значно повніший варіант цієї статті під назвою «Хіба самому написать…»: внутрішня синергія літературного твору». Виставляю скорочений, той, що в «ЛУ», варіант статті.

НАБЛИЖЕННЯ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

В одному із шедеврів своєї «невольничої лірики» Тарас Шевченко відверто зізнавався, що творення поезій у той час було для нього засобом порятунку – таким чином він позбавлявся від нестерпного «тиску почуттів», від того, «щоб та печаль / Не перлася як той москаль / В самотню душу». Більшість його творів, написаних у «тій незамкнутій тюрмі» мають відверто сповідальний характер і дають нам змогу «заглянути в душу» поета, наблизитися до нього, відчути і зрозуміти те, про що не змогли б нам розповісти його найбільш проникливі біографи.
Оксана Забужко у викладеному в YouTube відеозаписі назвала «Хіба самому написать…» своєю улюбленою поезією. І продекламувала її. Вона не пояснювала, чим власне подобається їй ця лірична сповідь поета, але, будьмо певні, що змогла б без труднощів пояснити свою особливу захопленість нею. Річ у тому, що головні смисли цієї поезії найглибше і найточніше здатні відчути й зрозуміти митці. Чому? – виникає питання. А тому, що в ній поет висловив сокровенні для себе як для митця думки та почуття, розкодування яких, тобто їхнє більш-менш адекватне сприймання та розуміння за умови настроєності на особливо інтимні «частоти» Шевченкової «радіохвилі». Вони зустрічалися у поета не так і часто, бо були глибоко особистісними і стосувалися якихось утаємничених сфер свідомості. То були раніше приховувані саморефлексії митця, які все ж оприлюднилися саме в цій поезії. Недарма, заявляючи про потребу створити «посланіє до себе», він говорить про намір у ньому «все дочиста розказать, / Усе, що треба, що й не треба».
Поезія була написана в той час, коли завершувався феноменально продуктивний період у творчості Тараса Шевченка, котрий з повним правом можна іменувати як «Кос-Аральський» – йдеться про другу половину осені 1848 року, яку поет провів на Кос-Аралі, і першу половина 1849, коли він перебував із січня по квітень у Раїмі. Це другий після «Переяславської осені» вершинний пік творчого піднесення поета. У кількісній сукупності поезії цього періоду (їх налічується понад 70) складають майже третину «Кобзаря». Вони дивують новизною смислів та філігранною витонченістю виражально-зображувальних прийомів. І тут треба категорично позбутися сприймання Шевченка як такого собі поета-візіонера, «шамана», який творив стихійно без раціональної продуманості та «рукотворності». Не зважаючи на нібито стихійно-експромтний спосіб його сповідальних висловлювань, не так і важко помітити, що їх компонування є добре продуманим – про це, окрім іншого, свідчать їхні вишукані пуанти: чого лишень вартують знамениті кінцівки поезій «Мені однаково, чи буду…» чи «На Великдень, на соломі…». 
Про все це говоримо з метою наголосити, що Шевченко цілком адекватно розумів високу значущість своєї творчості, її істинний художній рівень. Треба врешті-решт, взявши до уваги його геніальну інтуїтивно-інтелектуальну проникливість у суть речей і явищ, прийти до думки, що він цілком адекватно оцінював себе як поета, вірив у силу свого слова, бо інакше, ще до заслання, не наважився б на такий фантастично складний задум як «заміна крові в національному організмі», для чого з допомогою свого слова, що мав стати «ножем обоюдним», треба було «розпанахать погане, гниле серце» і, вицідивши «сукровиту», налляти «живої / Козацької тії крові, / Чистої, святої!!!». Прагнення «замінити кров» з допомогою свого Слова, яке виразно засвідчено у поезії «Чигрине, Чигрине…», означало рішучий намір вирощувати у свого народу національну гідність.
Шевченко, дякуючи Богу, на Кос-Аралі мав змогу писати, і це певною мірою полегшило йому життя. Але що далі? Присуд перебування у солдатах «з правом вислуги» був безтерміновим. Весною треба було знову надовго вирушати у складі експедиції до Аральського моря – дуже, до речі, небезпечної, загрозливої для життя. Чи збережуться взагалі ці його листки із записами поезій? Чи взагалі дійдуть вони коли-небудь до України?
Митець, посилаючи свої твори до людей, прагне розуміння. Це дуже природне прагнення. Поцінування прагнуть і графомани, і генії. Різниця між суттю прагнень одних і других велика, і її можна трактувати довго і по-різному. Скажемо, лишень, що генії, як правило, розуміються на тонкощах і «секретах» істинної художності і постійно рефлексують на цю тему, даруючи при цьому «золоті розсипи» думок, які з вдячністю сприймаються і трансформуються наукою про літературу. Один з найпоказовіших прикладів – записи Йоганом Еккерманом розмов з Гете в останні роки його життя. Графомани будь-що прагнуть визнання, справжні таланти – розуміння, відгуку, діалогу, бо їм дуже важливо знати, як їхнє слово відгукнеться. Врешті-решт їм потрібне спаринг-партнерство. При всій повазі до тогочасного шляхетного оточення Шевченка (Бутаков, Макшєєв, Істомін та ін.), котре справедливо характеризувалося Марієттою Шагінян як «кращі люди свого часу», навряд чи воно могло адекватно сприймати україномовну поезію. До всього того додається відсутність зв’язків з Україною. Пошта у ті краї приходила рідко – всього два рази на рік. Та й то колишні друзі і знайомі не поспішали листуватися із поетом, що впав у царську немилість («І знов мені не привезла / Нічого пошта з України…»).
Принципово важливо зрозуміти і прийняти як апріорі інший важливий постулат, а саме: відкриття усе нових і нових смислів у Шевченковій поезії є справою безконечною. Не зважаючи на весь огромний літературознавчий дискурс, що нависає над «Кобзарем», він завжди залишається поверхово прочитаним. І тут справа не лише у давно усвідомленій істині, що поезія Шевченка наділена здатністю оновлюватися в часі, ні, треба взяти до уваги його геніальну інтуїтивно-інтелектуальну проникливість в суть речей і явищ, котра знайшла своє вираження в такому ж геніально місткому та естетично витонченому слові. Одна лише відома чи не з дитинства кожному українцю фраза «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями» в сучасних реаліях виявила всю свою глибинну істинність, втілену у витончену афористичну фразу. І такими ще не усвідомленими смисловими гранями здатні відкриватися Шевченкові тексти. Своєю невичерпальною «безоднею смислів» вони фактично кидають виклик не лише пересічному сучасному читачеві, а й професійним інтерпретаторам, якими мають бути літературознавці. 
Озброївшись такими вихідними настановами, переходимо до аналізу поезії «Хіба самому написать…». 
У тому суцільному потоці смислів, у який збираємося ввійти, все ж виділимо п’ять окремих ледь рубрикованих одна від одної частин. То ж розглянемо кожну з них.
Вчитуємося і попадаємо в течію Шевченкогого тексту:

Хіба самому написать 
Таки посланіє до себе,
Та все дочиста розказать
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже, здавалося б, пора:
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене. -

Витонченість цього тексту– в усно-мовній глибинно національній інтонаційності, що найорганічнішим чином згармонізована із ледь проявленою фразеологічністю. Чого лише варте ось те «Хіба самому написать таки посланіє до себе», наділене одивненням, таким важливим для активізації уваги реципієнта. А далі йдуть одна за одною все такі ж усно-мовні, позначені виразною інтонаційністю звороти: «все дочиста розказати / Усе, що треба і не треба», «неначе рот зашито, / Ніхто не гавкне, не лайне, / Неначе не й не було мене». 
У першу чергу потребує глибинного розуміння смислу, який поет вкладає у «писаніє святе». Його визначення є принципово важливим, бо йдеться про головний смисловий центр поезії, її, сказати б, «внутрішній» системоутворюючий чинник, бо подальше розгортання поезії так чи інакше визначається смислом, що міститься у вислові «писаніє святе» -він є настільки для поета важливим, що він надає йому найвищого, наскільки це можливо, значення: те «писаніє святе» є «Святою правдою». 
Слово «святий» зустрічається у Шевченка дуже часто, проте воно ніколи не легковажне. Слово «правда» теж особливе для Шевченка, бо, як правило, концентрує в собі конотації «істина», «справедливість». 
Подальші рядки дають розуміння, що йдеться про чекання відгуків на «Кобзаря» 1840 року. І якщо Шевченко пише «либонь, уже десяте літо, / Як людям дав я «Кобзаря», то вжите ним слово «либонь» характеризує його як митця із загостреним розумінням чи інтуїтивним відчуттям правди як особливого регулюючого принципу в творчому процесі, порушення якого навіть у найменшій мірі приводить до зменшення художнього ефекту. Насправді, йшов лише 9-й рік, як Шевченко дав людям «Кобзаря», тому він тим «либонь» нівелює неточність, тобто неправду. Відзначаємо нібито дрібницю, на яку звертати не варто. Насправді ж йдеться про проявлення у цій «дрібниці» одного з найфундаментальніших творчих принципів, від якого залежить істинна художність: мистецтво не терпить неправди навіть у найменшому її вияві.
Але повернемося до смислового потоку. Наступні рядки наблизять нас до розуміння, що таке для поета «писаніє святе» і «свята правда»:

Не похвали собі, громадо! 
Без неї, може, й обійдусь, 
А ради жду собі, поради! 
Та, мабуть, в яму перейду 
Із москалів, а не діждусь!
Мені, було, аж серце мліло, 
Мій Боже милий! як хотілось, 
Щоб хто-небудь мені сказав 
Хоч слово мудре; щоб я знав, 
Для кого я пишу? для чого? 
За що я Вкраїну люблю? 
Чи варт вона огня святого? 
Бо хоч зостаріюсь затого, 
А ще не знаю, що роблю.

Такими природними і, водночас, глибокими, всеоб’ємними та, сказати б, фундаментальними є ці запитання для людини такої величезної, буквально тисячевольтної творчої напруги, як Шевченко. Та напруга мала б викликати тектонічні зрушення у формуванні національної свідомості одного з найбільших європейських етносів. Розрив між ним і не тільки «простим» народом, а й тогочасною «елітою», що представляла цей народ, і справді був величезний. Звідси і ось те, сповнене сумніву запитання: «Чи варт вона (Вкраїна. – Г.К.) огня світого?», чи вдасться йому здійснити те, що задумав, коли, перебуваючи на волі, перетворив своє «тихе» слово на «ножі обоюдні».
Мистецький твір – це висловлювання, енергійний посил у суспільство, «громаду», і якщо він залишається без відгуку – то це вже проблема як для митця, так і, до речі, для суспільства, яке через різні причини не здатне відгукнутися на нього. За великим рахунком треба вести мову про культуру інтерпретації мистецьких творів, яка є важливою складовою загальної культури суспільства. Ця культура проявляється по-різному в різні часи і у різних суспільствах. Іноді вона возведена на найвищий рівень, як, наприклад, в Японії, де інтерпретація поезій, що належать таким традиційним жанрам як хайку та танку, має багатовікову традицію.
Якщо спробувати реконструювати ставлення Шевченка до проблеми сприймання іншими своїх творів, то при цьому треба обов’язково врахувати, що він пройшов «школу» Академії художеств, де поцінування живописних творів було постійною, щоденною та погодинною і до того ж здійснюваною з дотриманням професійних критеріїв, практикою. В академії існувала жорстка рейтингова оцінка малюнків, створюваних учнями. Така практика не могла не розвивати критично-аналітичне сприймання поетом і своєї поетичної творчості. Легко помітити, що в «Щоденнику» кожне згадування будь якого мистецького твору, в тому числі малярських робіт та об’єктів архітектури, як правило, супроводжувалося оціночними судженнями, іноді вельми просторими. 
І така висока естетична культура розуміння та сприймання художніх творів не могла не виробляти в поета загостреного інтересу до того, як його поетичне слово буде сприйняте іншими. 
«Кобзар» (1840) та «Гайдамаки» (1841) набагато випередили національний саморозвиток. У наступних своїх творах, написаних у період «Трьох літ», поет, умовно кажучи, «пішов у відрив» – у справі національного відродження став безперечним і, по-суті, одиноким лідером. Відрив був величезний, навіть однодумці-кириломефодіївці лякалися його відкритості, радикалізму і тієї правди, яку він їм відкривав. (М. Костомаров: «Сильное зрение, крепкие нервы нужно было иметь, чтобы не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины»). У цьому випередженні часу, в якому перебувало суспільство, робило його як чоловіка, наділеного надзвичайною комунікабельністю, одиноким. Він потребував розуміння. Воно загострилося тут, у замкнутому просторі Кос-Аралу, у тій «незамкнутій тюрмі». До того ж невідомість, абсолютна відсутність інформації, як «працює» його слово в Україні за наданим йому призначенням оживити, здавалося б, уже змертвілий національний організм. А ще – загрозливе відчуття цілком ймовірної фізичної загибелі чи то від хвороби, чи то від якогось трагічного випадку, що міг статися під час майбутнього плавання по бурхливому Аральському морю? Звідси оце розпачливе «Та, мабуть в в яму перейду / Із москалів, а не діждусь».
Від кого поет жде ради / поради? На це питання вже пробували давати відповідь. Одна з них належить Юрію Івакіну, який в «Нотатках шевченкознавця»: «Люди», яким «неначе рот зашито», (…) – це весь той український культурний загал, різночинна й дворянська інтелігенція, яка колись захоплено вітала Шевченка та перервала з ним зв’язки після фатальних подій1847 р. Звідси – гіркі запитання поета: «Для кого я пишу, для чого?» й нарікання на «громаду»: « А на громаду хоч наплюй! Вона – капуста головата». Доля правди, і неабияка, в такому твердженні є. Проте повністю воно задовольнити не може, бо не дає переконливої відповіді на питання про те, які смисли вкладав поет у ті майже сакральні слова про «писаніє святе» та «святу правду». Михайло Наєнко все таки повертає нас до розуміння цих слів як таких, що містять у собі смисл «літературна критика». «На думку Т. Шевченка – пише він у своїй «Історії українського літературознавства», - критика повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література, і ця її (критики) думка порівнювалася із Святим письмом, якщо вона була і справді святою правдою. На жаль, такої святої правди про свою творчість Т. Шевченко за життя не встиг почути». 
Отже, обмежитися твердженнями, що Шевченко чекав і не міг дочекатися «святої правди», яку б доносили до нього його друзі та знайомі з України, відгукуючись в листах про його поезії, не виходить – надто спрощеним виглядає таке припущення. Справа, вочевидь, в іншому, набагато складнішому. 
Виражаючи тугу за «писанієм святим», він фактично висловив відчуття, «добуте» своїм емоціональним інтелектом, своєю безпомильною та проникливою інтуїцією, – воно, це відчуття, стосувалося особистої потреби бути зрозумілим та проінтерпретованим, потреби, нереалізованість якої була рівноцінною життєвій поразці. Проте ця нібито його особиста проблема по-суті була і залишається проблемою загальною. Для суспільства дуже важливо наявність глибокого та точного («правдивого» та ще й «святого»!) аналізу та поцінування літературно-мистецьких творів – це один із важливих способів його духовного самовдосконалення. Проблема аналізу та поцінування, здійснюваної на засадах «святої правди» залишилася актуальною для нашого часу. Про це говорить сучасний рівень інтерпретації Шевченка, який є явно недостатнім, таким, що не доносить належним чином до суспільства його смисли, не розтлумачує їх через, вочевидь, свою поверховість та сухий академізм, у якому більше наукоподібної позірності, ніж проникнення у сутнісне. Саме тому замість зосередженого осмислення смислових глибин Шевченкової поезії, осягнення яких сприяло б духовному вдосконаленню суспільства, його визріванню як модерній висококультурній нації, що мала б позбуватися постколоніальних синдромів, йому, теперішньому суспільству, пропонуються телефільми на кшталт «Таємниці генія Шевченка» («Нічого більш блюзнірського про Шевченка я ще не бачив» - Іван Малкович) чи, може, менш блюзнірський та все ж багато в чому поверховий, розрахований на довірливого обивателя, «інтеерівський» телефільм «Шевченко. 200 років самотності».
Ввівши нас у цей потік своїх глибоко особистісних зізнань, він у своїй сповідальності дійшов до вираження найпотаємнішого, того, що перебуває уже в сфері підсвідомого:

Пишу собі, щоб не міняти 
Часа святого так на так, 
Та іноді старий козак 
Верзеться грішному, усатий, 
З своєю волею мені 
На чорнім вороні-коні! 
Хоч я за це і пропадаю 
Тепер в далекій стороні.

Поет – власне поет Тарас Шевченко, а не «ліричний герой» – не може не писати. І ця потреба зумовлена внутрішнім чинником, який тут же, в наступних рядках пояснюється текстом найвищої інформаційної щільності, смислова розгадка якої здатна породити емоційний сплеск. Саме тут можна переконатися у дуже важливому для психології художнього сприймання висновку, що смисл породжує емоцію.
Який же смисл здатний породити емоційний сплеск? 
Потік свідомості вивів поета до зізнання, котре власне йде із підсвідомості: виявляється, що приховані імпульси, які навертають його до творчого стану, змушують «братися за перо», йдуть від візії того образу старого козака, що «Верзеться грішному, усатий, / З своєю волею мені / На чорнім вороні-коні!». Щоб зрозуміти («розкодувати») сутність цієї нав’язливої візії, котра, як бачимо, не полишала Шевченка навіть у роки його каторги, треба звернутися до візій молодого поета, коли він, керований своєю інтуїцією, цілком свідомо взявся за найактуальнішу для того часу справу виховання свого народу історією. Тоді і з’явилися «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія», з їх культом могутності козацького війська. Таким чином виявляється певна константа: для поета візія козака, козацтва, що уособлює боротьбу за волю України, є потужним і, вочевидь, найважливішим творчим імпульсом. І розуміння того, що навіть у каторжних умовах, у яких перебував Шевченко, переживаючи страшну безвихідь у тій «незамкнутій тюрмі», його не полишають думки не просто про Україну, а про її волю як найважливішу умову її самоствердження у майбутньому, здатне породити високий смисл, запліднений емоційністю. По-суті розкривається таїна Шевченкового генія – і це не лише таїна любові до свого народу, а таїна пристрасного бажання бачити його вільним, без чого він просто не міг бути щасливим. Шляхетність думок і почуттів, любов, добро, гуманізм – все це міститься у цьому пристрасному бажанні бачити свій народ вільним. І все це найприроднішим чином трансформується у те воістино святе почуття, що іменується естетичним. 
Подальші рядки пройняті якоюсь відверто сповідальною розчуленістю до своєї нещасливої долі.

Чи доля так оце зробила? 
Чи мати Богу не молилась, 
Як понесла мене? Що я – 
Неначе лютая змія 
Розтоптана в степу здихає, 
Захода сонця дожидає. 
Отак-то я тепер терплю 
Та смерть із степу виглядаю, 
А за що, єй-богу, не знаю! 
А все-таки її люблю, 
Мою Україну широку, 
Хоч я по їй і одинокий 
(Бо, бачте, пари не найшов) 
Аж до погибелі дійшов.

Порівняння свого стану зі станом лютої змії, що «Розтоптана в степу здихає / Захода сонця дожидає», породжене важким досвідом перебування в спекотній пустелі, в якій усе живе, що протягом дня нещадно випалюється сонцем, чекає вечірньої прохолоди як порятунку. Після цього експресивного порівняння, емоційна напруга зменшується – то розпочався поки що ледь відчутний перехід до майбутнього катарсисного стану. Змінилась ритмомелодійна тональність – вона стала більш розмовно-розсудливою: «Отак і я тепер терплю…».
І знову цей плин думок, який окрім своєї дивовижно органічної щирості, якій віриш і яка, звичайно ж, є неабияким чинником емоційного впливу, все ж породжує смисли, пов’язані з відкриттям якихось нових граней внутрішнього світу поета. Чого лишень варте ось те інтонаційно увиразнене зізнання «А все-таки її люблю, / Мою Україну широку», зроблене вже після того, як весь попередній розвиток смислу переконував, що власне через любов до рідної землі, до свого народу він тут карається, мучиться та все ж, як бачимо, не кається. Чи не вперше зазвучав мотив одинокості (неодруженості, відсутність можливості «жити у парі»), який після заслання значно посилиться.
Фінальна частина у певному розумінні набуває катарсисного сенсу:
Нічого, друже, не журися! 
В дулевину себе закуй, 
Гарненько Богу помолися, 
А на громаду хоч наплюй! 
Вона – капуста головата. 
А втім, як знаєш, пане-брате. 
Не дурень, сам собі міркуй.

Про очищення через страждання не йдеться, а йдеться про самозаспокоєння, викликане потребою самозбереження – тобто потребою вижити. Цей глибокий розпач, це страшне відчуття безвиході та трагічності існування не може бути безконечним – його неможливо витримати фізично. Тому єдиний вихід – «взяти себе в руки», як у панцир із найміцнішої сталі. Без цього способу самозахисту поет просто не вижив би на каторзі. Але тепер, коли він висповідався у найсокровеннішому, настав цей катарсисний момент. І навіть у цих самозаспокійливих словах, які Шевченко адресує сам собі, вичитується безодня смислів. Бо ж коли поет зневажливо відгукується про громаду, мовляв, «вона – капуста головата», то маємо належним чином зрозуміти генія, піднятися до нього, бо ж він і тут, погодьмося, висловив істину.

 

Loading...

Прокоментувати:

Activate checkbox for comment *

Додаткова інформація