У Росії створять Комісію з захисту державного суверенітету та недопущення втручання у внутрішні справи

Ну тепер справи в Росії точно підуть на лад. Вже наступного тижня в Раді Федерації РФ буде створена Комісія з захисту державного суверенітету та недопущення втручання у внутрішні справи Росії. Рішення прийнято за підсумками слухань, на яких, крім парламентаріїв, виступили і ті, кому за посадою належить рятувати нашу країну.Загалом нічого принципово нового охоронці не повідомили. Підступний закордон спить і бачить підпорядкувану собі велику державу та її природні багатства (тобто виступає прямим конкурентом Сечіну, Абрамовичу та Усманову, які сьогодні безроздільно володіють природними багатствами країни). Вороги хочуть отримати безперешкодний доступ до російських природних ресурсів, а для цього потрібно дестабілізувати і захопити владу в Росії», — розповів голова Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін.

При цьому розрахунок вони роблять на громадянські протести. А розгойдувати човен, за версією учасників слухань, будуть продажні НКО (некомерційні організації) та «опозиційні журналісти». «Особлива роль у дестабілізації суспільно-політичної ситуації відводиться деяким неурядовим некомерційним організаціям — через них послідовно ведеться антиросійська пропаганда, підбір і навчання кадрів, систематично організовуються зарубіжні майданчики, на які запрошуються люди, які не представляють інтереси тих чи інших верств населення, а тих, хто готовий лити бруд на свою країну», — не приховує глибоку стурбованість спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко. «Відзначається активна реалізація зарубіжних освітніх програм, орієнтованих на російських журналістів, взаємодію та обмін досвідом представників американських та європейських ЗМІ з російськими журналістами і редакторами опозиційних онлайн-видань», — підкреслювалося в проекті рекомендацій, підготовлених до слухань.

Не випадково на слуханнях з пафосом розповідали про те, як Захід намагається повалити зімбабвійського лідера Роберта Мугабе, який править вже 30 років

При цьому керівники силових структур дещо розходяться щодо конкретного джерела зла. Генеральний прокурор Юрій Чайка цілком традиційний: «Проаналізувавши результати діяльності НКО в цілому, ми побачили, що найбільш активно у внутрішні справи Росії втручаються іноземні неурядові організації, фактично підконтрольні державному департаменту США та іншим закордонним структурам». Тобто НКО – це інструмент держдепу. А ось головний розвідник Наришкін, більш просунутий, намагається побороти когнітивний дисонанс, викликаний тим, що «наш» Трамп раптом проводить «антиросійську політику». Виявляється, «антиросійськи налаштовані неурядові організації в США і Європі вже є не стільки інструментом в руках держав, скільки архітекторами і лобістами жорсткого тиску на Москву. Виступаючи головним провідником глобалізації, вони в змозі здійснювати самостійну лінію без оглядки на національні уряди, включаючи Білий дім». Ще трохи, і керівник розвідки (інформації якого повністю довіряє головний начальник країни) розповість, що НКО є горезвісним світовим урядом, який і вирішив, всупереч волі президента США, гнобити нещасну Росію.

Втім, незважаючи на окремі протиріччя, силовики були одностайні щодо того, як саме відводити страшну загрозу від нашої Вітчизни. З НКО і журналістами будуть боротися, розширюючи список «іноземних агентів» і небажаних організацій, блокуючи в позасудовому порядку сайти вищезазначених організацій. А ще генпрокурор Чайка хоче зобов'язати некомерційні організації надавати до Мін'юсту копії програм, що виконуються у закордонних грантах, а потім — копії звітів перед грантодавцями.

Перше, що приходить на розум: члени ради федерації пішли по стопах сумно відомої комісії з антиамериканської діяльності Палати представників американського конгресу, яка і була призначена для розслідування діяльності, джерела фінансування якої знаходяться за межами Сполучених Штатів. Комісія вписала одну з найбільш ганебних сторінок в історію Конгресу. Вона стала головним інститутом полювання за відьмами, кампанії переслідування і шельмування американських інтелектуалів, звинувачених у прокомуністичних настроях. Кампанія, яку згодом назвали ім'ям сенатора Джозефа Маккарті, призвела до складання численних «чорних списків», які обернулися судовими переслідуваннями і заборонами на професію. Конгрес, писав колишній генеральний прокурор США Френсіс Біддл, поступово перетворився в бранця свого дітища... Він боїться покласти кінець божевільному курсом комісії».

Страх перед діяльністю, яка фінансується з-за кордону, складання «чорних списків», загроза судових розправ – схожість разюча. Цілком ймовірно, що росіян чекає якась «матвеенковщина».

При цьому організатори чергових гонінь на НКО і пресу роблять вигляд, що не розуміють: їх ініціативи знаходяться в прямому протиріччі з гучними путінськими заявами про «цифровізації» Росії, прилучення її найбільш передовим технологіям. Адже охоронці старанно висувають нову «залізну завісу», прагнучи відгородити нашу країну від навколишнього світу. Уявімо, що для отримання закордонного гранту буде потрібно просити дозвіл Мін'юсту. Це фактично кінець будь-якого співробітництва. Нагадаю, що свого часу в СРСР відмовилися від розробки персональних комп'ютерів саме з побоювань проникнення ворожого закордонного впливу. А ще таврували генетику і кібернетику – «продажних дівок імперіалізму». Сьогодні в якості головних загроз державі охоронці розглядають Інтернет і соцмережі. «Матвеенковщина» неминуче обернеться ще більшим відставанням від цивілізованого світу. Не випадково на слуханнях з пафосом розповідали про те, як Захід намагається повалити зімбабвійського лідера Роберта Мугабе, який править вже 30 років...

 

Оригінал

Опубліковано в Політика
Верховна Рада України законодавчо визначила пріоритетним завданням вступ до НАТО

НАТО залишається єдиним в світі дієвим, базованим на загальнолюдських цінностях політичним та військовим союзом.

НАТО об’єднує демократичні, найзаможніші та найкраще організовані держави.

Якщо Україні і прагнути до якогось союзу, то саме до такого.

НАТО і США – це лише дві наявні в України гіпотетичні можливості отримати реальні ядерні гарантії. Інші безпекові гарантії Україні не потрібні. Перестати красти, почати думати, поставити в центрі уваги людське життя – і Україна невдовзі буде здатна не лише захистити себе, але зможе і сама надавати іншим гарантії безпеки (окрім ядерної).

Рішення українського парламенту мало би бути в 2014 році. Принаймні Борис Тарасюк вносив відповідний законопроект. Але виборчі рейтинги влади зробили це реальністю лише в 2017 році. Ну, і нехай.

Це рішення не зробить нас членом НАТО автоматично, але наближає нас до Північноатлантичного альянсу. І не лише тому, що декларує наміри. А ще й тому, що саме такі положення законодавства покладають на державу відповідальність та зобов’язання виділяти необхідні ресурси для досягнення заявленої мети.

Скільки би часу у нас не забрав процес приготування до членства, яких зусиль нам не коштуватиме згода Альянсу запросити нас до членства, без сьогоднішнього рішення все це взагалі було поза межею реальності.

 

Оригінал

Опубліковано в Політика

Гострі заяви президента США Дональда Трампа і канцлера Німеччини Ангели Меркель дали привід для розмов про «брак довіри» між західними партнерами. Проте, на думку деяких експертів, Захід лишається єдиним, оскільки спільні інтереси, цінності і рівень довіри партнерів міцніші за різне бачення проблем. Система стримування і противаг тримає ситуацію під контролем, тому «великого розколу» очікувати не варто.

Це й стало темою для обговорення в ефірі Радіо Свобода, під час якого дипломат і експерт фонду "Майдан закордонних справ" Олександр Хара відповів на кілька актуальних наразі запитань.

– То ж чи лишається Західний світ єдиним, чи таке словосполучення втрачає загальний сенс?

Олександр Хара: Зарано хоронити західний світ і європейську спільноту. Певні проблеми є. Трампа обрали демократичний шляхом, але його уявлення про світ, відносини зі своїми найближчими союзниками дещо спрощені. І це виявляється в тому, як він коментує ті самі відносини з Німеччиною. Це будемо ми спостерігати протягом його президентства. Але водночас є й інші позитивні сили в Адміністрації, які намагатимуться його спрямувати в більш прагматичне республіканське русло.

– Якщо розбіжності намірів продиктовані розбіжностями в інтересах, то що саме різнить інтереси США і Європи?

О.Х.: Це розбіжність не в інтересах, а в баченні, як ці інтереси можна реалізовувати і за великим рахунком вони лишаються ті самі. Певні демографічні і соціально-економічні процеси, які відбувалися в Європі і США, і призвели до такого феномену, як Трамп.

– Різкий тон обміну претензіями часом не є наслідком спілкування західних лідерів зі своїм східним колегою Володимиром Путіним, який від початку свого володарювання не соромився виходити за рамки дипломатичної мови, і зрештою зробив це однією з ознак російської зовнішньої політики? Хоча б остання заява про Анну Ярославну як «русскую».

О.Х.: Пані Меркель давно сказала, що Путін живе в паралельній реальності. Так, мабуть, з точки зору викривленого бачення історії в Російській Федерації, дійсно Анна Ярославна – російська принцеса, королева Франції. Звичайно, що їхній князь Володимир, коли не було Москви, хрестили в їх Криму. Путін створив власну історичну реальність. Я б його не порівнював у цьому сенсі з паном Трампом, який є хорошим шоуменом і він фактично маючи цей досвід, активно це використовує.

– Це посприяє ефективності зовнішньої політики України і чи вдасться Україні зіграти свою роль?

О.Х.: На жаль, національні цілі та ідеї досі не сформульовані українським політичним класом, який паразитує на європейській інтеграції. Це так само як раніше ми 70 років будували світле майбутнє, але невідомо яке. Зараз ми більше 20 років намагаємося вступити в ЄС і наша еліта вважає, що це є вирішенням всіх проблем. Лише після формулювання, якою має бути Україна, а воно здійснюється здебільшого громадянським суспільством, інтелектуалами, а не нашою так званою політичною елітою, після цього буде зрозуміло, які відносини вибудовувати.

От президент часто говорить про наших західних союзників. В України немає союзників, за 25 років ми не спромоглася створити справжні союзницькі відносини з кимось. Є країни, які нас підтримують, тому що це їх інтереси або вони є симпатики і розуміють загрозу з боку Російської Федерації. Але це не є союзники, це означає, що ми йдемо по одному шляху. Після того, як політичний клас сформулює завдання для нації, або прислухається до нації, бо на Майдані ці завдання були артикульовані, тоді буде зрозуміло, яка вага буде надана Європі чи США.

– Що виграє Росія від суперечок Америки з Європою?

О.Х.: Не думаю, що вони виграють, бо США – це стала демократія, ми бачимо, що всі наявні механізми стримування і противаг вже задіяні і вони не дають Трампу з його ірраціональним бажанням встановити гарні стосунки з паном Путіним і примиритися з Росією, вся ця система спрямовує його в абсолютно інший бік. І не дають йому зробити наближення з Росією за рахунок інтересів США та їх союзників. Це центральний інтерес Росії, але навряд чи це матиме стратегічну перемогу перед Заходом. І точно не зможе їх розколоти.

Опубліковано в Політика
П'ятниця, 26 травня 2017 16:53

Удар по моделі існування Росії

На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует

Як ви думаєте, хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля? Навальний? Корупція? Безглуздість влади? Реновація і далекобійники? Всі ці неприємності, думаю, Кремль поки що має шанс пережити, нехай і з головним болем. Загроза виходить звідти, звідки не чекали. На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует. Трамп це робить, звичайно, не усвідомлюючи того, що він робить. Що стосується Великого Сі, то його явно не можна звинуватити в тому, що він не розуміє наслідків своїх кроків, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.

Мова йде про державність, яка є хребтом російської персоналістської влади: якщо виникають будь-які сумніви в державності, то вся ідеологічна конструкція починає падати. Протягом чверті століття після розпаду СРСР Кремль зумів відтворювати статус великої держави, в ім'я якої росіяни готові були жертвувати своїми свободою і добробутом, маючи в кишені лише ядерні боєголовки і нагадування про кураж минулих років. Але іронія в тому, що Росія може зберігати міжнародні претензії лише через співвіднесення себе (через діалог або конфронтацію, а частіше через те й інше разом) зі США, провідним глобальним гравцем. Російська політична ментальність зациклена на американоцентризм; для цієї ментальності інший світ, включно з Європою, – лише додаток до російсько-американської біполярності. Американський наратив став найважливішим елементом самоствердження російської влади і виправданням способу її правління.

Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державності?

США справно працювали системною підтримкою нового російського самодержавства. За президентства Барака Обами, який намагався не дратувати Кремль, в Москві навіть вважали, що настав час, коли можна вимагати, щоб США прийняли чужі правила гри. Коли ж у Білий дім прийшов Трамп, то російська еліта розмріялася про тандем Росія – Америка, який і буде правити світом. Звичайно, правити під керівництвом більш досвідченого лідера, і у Кремля не виникало сумнівів, хто мав виконувати соло в парі Путін – Трамп.

І тут такий обвал! Сталося несподіване: Росія стала не просто інструментом американської боротьби за владу, але перетворилася на антисистемну силу, яка загрожує спровокувати в США новий розклад сил і навіть змінити баланс влади. Вже не важливо, реальне чи надумане втручання Кремля в американський політичний процес, сталося незворотне: "російська карта" стала фактом американської реальності. Звичайно, Кремлю навіть у страшному сні не могла привидітися лавина подій, яка перетворила будь-яке спілкування американської адміністрації з російськими представниками на обіцянку нового Вотергейту. Причому Трамп – нестриманістю, нарцисизмом і неприборканістю – посприяв перетворенню "російської карти" на власного могильника. Можна собі уявити кремлівські стогони: "Ну добре, сам собі копав яму, але ж він, негідник, розхитує наш човен!" Втім, чого тут дивуватися: якщо Москва так довго і успішно експлуатувала антиамериканізм в цілях зміцнення власних позицій, то чому б американській еліті не перейняти досвід і не спробувати пограти з кремленофобією?

Якщо не зупинити вал підозр у російському втручанні та спробах дискредитувати американську демократію, то Росія перетвориться якщо не на загрозу, то на небажаного партнера для всього західного світу. А це обернеться стратегічними проблемами для Москви, змусивши Захід створювати механізм реального (а не імітаційного) стримування та ізоляції Росії.

"Це ж політична шизофренія!" – обурюється президент Путін. "Як же можна так ставитися до законно обраноо президента?!" – з подивом запитують російські телепропагандисти. Ех, краще б російська сторона взагалі мовчала! Кожен звук або зітхання, що витікають з Москви на підтримку Трампа, сприймається як ще одне підтвердження того факту, що між ними є домовленості, і це стає новим актом дискредитації американського президента.

Які б не були реальні чи уявні мотиви використання "російської карти" у США, виникла ситуація, яка підриває основи російської персоналістської влади. Тепер Москві дуже складно використовувати Америку як джерело власної державності. А конфронтація з Вашингтоном – собі дорожче. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася конфронтація Радянського Союзу зі США. Діалог, тим більше співпраця з Вашингтоном тепер навряд чи вийде. Кожен раз, коли Трамп буде намагатися протягнути руку Москві, навіть з цілком обґрунтованих приводів, він буде посилювати підозри щодо своєї залежності від Москви. А це новий крок до імпічменту.

Більше того, будь-який наступник Трампа буде змушений оперувати в атмосфері підозрілості щодо намірів і можливостей Москви. Підозрілість до Росії та росіян вже перетворюється на вірус, який починає проникати в політичне життя різних країн. А для Росії, яка стала частиною глобального світу і яка не тільки активно використовує фінансові та технологічні ресурси Заходу, але й перетворилася на сировинний придаток розвинених країн, це являє собою удар по моделі існування.

Антиросійська консолідація американської еліти відроджує ідеологізацію зовнішньої політики, від якої на Заході давно відвикли. Вихід Заходу з епохи постмодернізму з його моральним і нормативним релятивізмом звужує поле маневру для Кремля, який досі успішно використовував політичну амбівалентність ліберальних демократій і їх готовність до торгу. Повернення до нормативних стандартів означатиме закриття західного світу для Росії та її еліти. А велика держава не може існувати в ізоляції, вона може забезпечувати свій статус тільки через участь у Концерті великих держав.

Ось привід відмовитися від звичного для Росії американоцентризму, намагаються обнадіяти деякі експерти. Добре, але тоді чим Кремлю підживлювати свій статус без Америки? Будемо будувати партнерство з Китаєм, пропонують оптимісти. Невже вони вірять в те, що Пекін запропонує Москві щось більше, ніж роль молодшого партнера? Поки що очевидно: у російської еліти, яка звикла нити про своє приниження з боку США, нарешті, з'являється реальний привід для голосінь. Китайський лідер Сі Цзіньпін вже заявив про прагнення Китаю зробити те, про що досі в Пекіні боялися говорити вголос: про готовність до глобального лідерства. На нещодавньому форумі "Один пояс – один шлях" Сі Цзіньпін, відкинувши китайську обережність, фактично запропонував свій варіант глобалізації під керівництвом, звичайно ж, Китаю. Видно, подивившись на параліч Заходу і на те, як Вашингтон захоплений знищенням Трампа, в Пекіні вирішили: пора, не криючись, виходити на авансцену. Володимир Путін в Пекіні на згаданому вище форумі стояв поруч з Сі, але явно без задоволення. І зрозуміло чому: китайський глобальний проект – ще один удар по російській державності і кремлівським амбіціям. Єдина надія, що концепція "Один пояс – один шлях" провалиться і що США збере сили і вкоротить китайські амбіції.

Словом, угораздило з цим Трампом! Але ще більше – з Сі Цзіньпіном. Звичайно, можна розвинути в Сочі шалену дипломатичну активність і вести діалог з усіма, хто готовий приїхати в Бочаров Струмок: від Реджепа Ердогана до італійського прем'єра, ім'я якого не обов'язково запам'ятовувати, тому що уряди в Римі постійно змінюються. Але ж всі розуміють, що це вже гра у другій лізі. Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державности? А без неї ніяк не можна – остання скрєпа залишилася.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Лілія Шевцова

Російський політолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Brookings Institution

 

 

 

Опубліковано в Політика

Відмова Росії виконати вимогу Ради Європи і відновити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу показав, що президент РФ Володимир Путін готовий йти на поглиблення прірви між Росією і цивілізованим світом і жорсткість заходів всередині країни.

Про це директор департаменту багатосторонніх відносин Фонду "Майдан закордонних справ" Олександр Хара розповів в коментарі "Главреду".

"Перш за все, слід нагадати, що Росія - не демократична і не правова держава. Починаючи з 2008 року, вона стала ще й агресором, що вбиває не тільки власних громадян, але і нападає на інші країни - Грузія (2008 рік), Україна (2014 -2017) і Сирія", - говорить український дипломат.

"Захід вказує на те, що такі дії є порушенням міжнародного права, а це спонукає російське керівництво просто вийти із зони відповідальності міжнародного права. У Росії встановилася така собі "азіатська демократія": ніхто їй не указ, вона діє, як хоче, і у внутрішній, і в зовнішній політиці. Все це лягає в загальну канву нехтування Росією міжнародного права, а також рішень міжнародних організацій і судів. також це чітко лягає в політику архаїзації РФ, повернення до "скрєпів" 1937 року (репресії, придушення будь-яких проявів суспільної свідомості, свобод, прав громадян РФ)", - нагадав експерт.

"Саме в цьому контексті була заборонена робота Меджлісу на території окупованого Криму. Меджліс, з точки зору міжнародного і українського права, не підпадає під дію російського законодавства, але в Кремлі переконані, що це питання "остаточно вирішене", і справа назад не буде відіграватися. У Росії Меджліс вважається екстремістською організацією, яка нібито підриває територіальну цілісність РФ. Тому російське керівництво не може діяти інакше, крім як "закручувати гайки" ще більше. Економічна ситуація в Росії істотно погіршилася за останні роки, і Кремль не може це пояснити інакше, окрім як підступами ворогів - кримськими татарами, українськими нацистами, бандерівцями та іншими, які підривають економіку і хочуть влаштовувати "теракти" на території Криму", - пояснив директор департаменту багатосторонніх відносин фонду "Майдан закордонних справ".

"Войовнича риторика по відношенню до Заходу і міжнародних інституцій, нахабство в Радбезі ООН (промова російського дипломата була абсолютно недипломатичною) і т.д. - це все ланки одного ланцюга. Але далі поведінка Росії буде ще гірше: логіка тиранії така, що вона, як воронка, затягує державу і владу, в результаті чого буде ще більше наступ на права і свободи, жорсткіше буде переслідування кримських татар, українців і проукраїнсько налаштованих росіян в Криму", - підкреслив Олександр Хара.

"Все це буде більше поглиблювати прірву між Росією і цивілізованим світом і спонукати Путіна до посилення заходів всередині країни для придушення невдоволення власного населення і за її межами, щоб показати, що Росія сильна, що з нею потрібно рахуватися", - додав експерт.

Опубліковано в Суспільство
Понеділок, 08 травня 2017 16:38

Втеча від майбутнього

По Европе бродит призрак контрреволюции. Общий мотив одинаков – евроскептицизм, ломка статус-кво и прочее стремление разбежаться по отдельным национальным квартирам.

Еще недавно главным возмутителем европейского спокойствия нам казался греческий премьер Алексис Ципрас, но теперь на фоне своих коллег он кажется милым, теплым и ламповым.

 

Причем это являние не заперто в рамках континента. Этот тренд наследуют США и Дональд Трамп, Великобритания и Brexit. А Россия и вовсе оседлала эту идеологию еще десять лет назад, а потому сегодня радостно рукоплещет новой волне европейской усталости от перемен.

И на этом общем фоне рельефно выделяется лишь одна страна – Украина. Та самая, которая и рада была бы сбежать в собственный придуманный "золотой век", но в том и штука, что сбегать ей некуда.

"Нет у революции конца"

Российский историк Павел Пучков пишет, что изначально повестка любых революций сводилась к двум пунктам: преобразовательский потенциал и апелляция к будущему. Но во второй половине ХХ века определение устарело: новые революции стали скорее контрреволюциями. Их образ будущего отсылал к прошлому. Предлагалось не столько двигаться вперед, сколько возвращаться назад – в некий идеальный "золотой век".

Сам Пучков связывает это с тем, что в конце ХХ века будущее стало слишком непредсказуемым, чтобы его моделировать. Условное "завтра" перестало быть понятным и люди стали подменять будущее - прошлым.

На смену концепту "сегодня – это несовершенное завтра" начала приходить идея, что "сегодня – это испорченное вчера". И нет ничего удивительного, что на знаменах нового тренда прописались антидемократизм, антисистемность и консерватизм.

Поставить мир на паузу

Возможно, тренд контрреволюций рождается из страха обывателя перед переменами. Будущее непредсказуемо, изменения стремительны, а новая реальность заставляет человека "бежать со всех ног, чтобы только оставаться на месте". Все, кто пытаются оседлать эту волну настроений, предлагают простые ответы на сложные вопросы.

Все это можно умножить на антиистеблишментовые настроения, критика которых объединяет триумфаторов новой электоральной волны. В этом смысле Дональд Трамп мало чем отличается от Марин Ле Пен, а Виктор Орбан – от Роберта Фицо.

В каждом конкретном случае предлагается вернуть страну ее гражданам, защитить национального производителя от мирового рынка, отказаться от глобального в пользу локального.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
 

Уже не раз звучало - мир меняется быстрее, чем люди. Весь двадцатый век был эпохой борьбы левых либералов со старыми элитами. Первые хотели будущего, вторые мечтали о консервации. Традицию выдавливали на периферию повестки лозунгами о мире равных возможностей и позитивной дискриминацией. 1968-й год победил.

 

А затем оказалось, что весь этот "повзрослевший вудсток" сам стал истеблишментом. Он сам стал новой нормой, а в роли "возмутителей" и "бунтарей" оказались все те, кто несколько десятилетий назад был трендмейкером.

Игроки поменялись ролями. И вот уже консерваторы объявляют себя новым меньшинством, противостоящим засилью рафинированного большинства.

Неполиткорректность оказывается в тренде ровно по той же причине, по которой несколько десятилетий назад в тренде оказалась ее противоположность. Потому что это битва между "нормой" и "новым". И если в роли "нового" оказывается "старое" – что в этом неожиданного?

Оптимисты поневоле

И в этой новой реальности Россия оказывается в роли трендмейкера. Потому что Владимир Путин сделал консервативный разворот своим программным тезисом еще десять лет назад, когда Европа даже не догадывалась о собственном политическом будущем. C той самой поры Кремль объявляет своим союзником любого европейского политика, который готов выступать с антибрюссельскими лозунгами.

Но в этом поиске союзников Кремль упускает важную деталь: для многих евроскептиков дружба с Москвой – лишь производная от их публичной повестки. Она ситуативна и призвана выполнять роль публичного маркера: коль наши политические оппоненты Россию осуждают, то мы поступим наоборот.

Но после победы на выборах очередного европейского "консерватора" Крым и Донбасс совершенно необязательно останутся в его политическом кругозоре. Просто потому, что он принадлежит своей повестке и своим интересам. И то, что Москва рассматривает как практическую цель – для него вполне логично является лишь риторическим средством.

А вот сама Украина в этом вопросе полностью выпадает из нового тренда. В отличие от своих соседей с запада и востока она попросту не имеет образа прошлого, о возвращении в который можно было бы рассуждать.

В отличие от Варшавы, Будапешта, Братиславы, Парижа или Москвы у нее попросту нет за плечами некоего "золотого века", о котором она могла бы ностальгировать.

Все ее историческое прошлое – это существование в составе других империй. Короткие периоды независимости в начале ХХ века слишком уж краткосрочны и трагичны, чтобы к ним апеллировать.

А освободительные войны времен Богдана Хмельницкого происходили в чересчур отдаленном историческом прошлом. Его инаковость очевидна: на него можно опереться лишь на уровне риторического мифа, но уж точно не на уровне рецептов для госстроительства.

Единственный период в истории, к которому Украина могла бы апеллировать – советский. Но вторжение Москвы дискредитировало эту повестку. Кремль водрузил просоветскую этику и эстетику на свои знамена, а потому они стали невозможны для Украины.

В этих условиях Украина обречена верить в единую Европу – порой даже больше, чем Европа верит в саму себя. Она обречена идти вперед даже тогда, когда ее соседи по ЕС готовы сделать несколько шагов назад.

Кто-то скажет, что это еврооптимизм поневоле – пускай. Но от этого он не перестает быть еврооптимизмом.

Павел Казарин, для УП

 
Опубліковано в Політика
П'ятниця, 21 квітня 2017 17:25

Між тактикою та стратегією

Чотири тижні перерви у пленарних засіданнях Верховної Ради дають підставу не лише оглянути ситуацію всередині законодавчого органу, але і проаналізувати перебіг подій в Україні в цілому.

Вже три роки триває антитерористична операція, яка так і не позначилася запровадження воєнного стану. Про його необхідність багато дискутують політики, аргументи за та проти посилення влади військових як мінімум на території Донбасу звучать достатньо переконливо як від прихильників, так і від противників цього заходу. Варто відштовхуватися від існування військово-цивільних адміністрацій на Донбасі та того факту, що лінія зіткнення на сході нашої держави після боїв за Дебальцеве у лютому 2015 року набула відносно стабільного вигляду.

Не бракує свідчень про те, що Збройні Сили України сьогодні є достатньо потужними та мотивованими для звільнення від сепаратистів захоплених ними територій на Донбасі. Очевидно, що лише можливе безпосереднє втручання російської військової машини (армія Росії регулярно грає м’язами біля кордону з Україною) зупиняє наших військових від наступу. Доцільно зауважити, що сценарії реінтеграції, які були апробовані в інших країнах, не можуть підійти Україні повністю – надто складний та безпрецедентний випадок ми маємо в Криму та на Донбасі.

Складна криза, яку переживає Україна протягом останніх років, сприяє зростанню суспільного запиту на прості, одномірні рішення, які можуть створити тимчасове полегшення для мільйонів громадян, проте не здатні докорінно вирішити існуючі проблеми. Очевидно, нам сьогодні потрібна загальнонаціональна робота над помилками, після якої формування національних інтересів та їх неухильне дотримання виглядатиме як те, що само собою розуміється. У цьому контексті важливо розуміти не лише відсутність чарівної палички в руках будь-кого з представників національної еліти, але і неспроможність вирішити проблеми, що накопичилися, за рахунок одного рішення. Змінити ситуацію в Україні може зміна настроїв суспільства та стрімке зростання рівня самопожертви її керманичів, що сьогодні виглядає утопією.

В умовах конфлікту з країною, яка протягом двох десятиліть грала роль провідного стратегічного партнера України, нескладно забути, що в сучасному світі перемога у протистоянні двох держав досягається за рахунок не так військових дій, як економічного тиску та розхитування ситуації всередині країни-супротивника. Росія на сьогодні достатньо консолідована ідеєю відновлення імперської величі, тоді як в Україні не бракує різних, часом абсолютно протилежних, поглядів на розвиток ситуації.

Практично будь-яка подія у суспільно-політичному та економічному житті нашої країни спричиняє справжню зливу оцінок та суджень, які часто далекі від професійних. Для прикладу візьмемо випадок з Валерією Гонтаревою, головою правління Національного банку. За майже три роки на своїй посаді головний банкір країни отримала на свою адресу багато негативу, адже, ніде правди діти, мільйони українців живуть з мріями «долар по 8», не враховуючи факторів економічної кризи та зростання витрат на оборону нашої держави. У цьому хорі гучних голосів тонуть професійні оцінки про 80 банків, виведених з фінансового ринку країни, про зміни всередині Національного банку, про відновлення довіри до України на міжнародному фінансовому ринку. Показово, що прихильники легких рішень воліють не згадувати суми кредитів, які попередня влада, м’яко кажучи, неефективно використала, переклавши зобов’язання на плечі кожного з нас.

Хочу привернути увагу до того факту, що Верховна Рада протягом трьох останніх років не спромоглася змінити алгоритм своїх дій, суттєво інтенсифікувавши їх. Хоча парламентська реформа була запропонована ще на початку минулого року, більше того – презентована у Брюсселі з відповідними зобов’язаннями, проте зміни не відбуваються. Виключення – перехід до тематичних голосувань, яке забезпечив голова Верховної Ради. У питаннях, які передбачають зміни до парламентського регламенту, все лишається по-старому, що не заважає законодавцям в індивідуальному розряді демонструвати власну любов до Вітчизни. Проте коли справа доходить до ухвалення конкретних рішень, про «коаліцію Майдану» слуги народу воліють не згадувати.

На цьому фоні немає нічого дивного у тому, що уряд Володимира Гройсмана отримав додатковий тиждень для підготовки до звіту про рік своєї роботи. Сам прем’єр наголошує на стабілізації ситуації в економіці, а до його важливих рішень можна віднести підвищення мінімальної зарплати до 3200 гривень та вирівнювання цін на газ для різних категорій споживачів. Гройсман наголошує і на власних майбутніх діях, які мають бути здійснені після затвердження звіту Кабінету Міністрів. У нинішній ситуації на посаду голови уряду, крім діючого прем’єра, претендує хіба що Юлія Тимошенко, однак її претензії навряд чи знайдуть підтримку депутатського корпусу. Втім, словесні баталії між колишнім та нинішнім прем’єрами від цього не стають менш запеклими.

Розвиток ситуації в Україні визначається і тим фактом, що президентська каденція Петра Порошенка перетнула свій екватор. Глава держави готується до виборів, запланованих на 2019 рік, його опоненти намагаються прискорити їх проведення, докладаючи до цього помітних, проте не консолідованих зусиль. Станом на сьогодні можна сказати, що у президентському рейтингу і надалі присутні досвідчені політики, практично відсутні нові обличчя, про потребу у яких багато говорять у різноманітних телевізійних ефірах.

Сьогодні українським політикам необхідно усвідомити головне: загроза втрата державності не минула зі зменшенням інтенсивності бойових дій на Сході. Росія справді докладає чимало зусиль для розхитування ситуації зсередини. І відповідати тим, хто має сьогодні депутатський мандат або міністерський портфель доведеться за гамбурзьким рахунком, адже існування незалежної України є цінністю для мільйонів громадян нашої держави. Отриманий у 1991 році шанс на побудову процвітаючої європейської держави необхідно реалізувати попри всі труднощі.

Вісті СООР №18/2017

Євген Магда

Опубліковано в Політика
Північноатлантичний Альянс не має наміру приймати до свого складу Україну.

Таку думку висловив член-кореспондент Королівського інституту міжнародних відносин (Chattam House) Джеймс Шерр в інтерв'ю "Апострофу".

За його словами, 28 країн-членів НАТО зараз за жодних умов не погодяться надати гарантії безпеки Україні, а дискусії про можливість надання Україні гарантій безпеки від НАТО є фальшивкою.

В України немає ніякої можливості вступити в НАТО або щось подібне до НАТО, поки триває конфлікт з Росією. Така політична реальність, і Україні треба це прийняти. Фокусуватися потрібно на підвищенні ефективності підтримки НАТО і союзниками українських Збройних сил,
– пояснив він.


Експерт додав, що зараз Україні важливо збільшити обороноздатність ЗСУ, зокрема, у покращенні об'єднаних військових маневрів.

"Це сфери, де практична допомога і практична політична підтримка – це речі, яких Україна потребує найбільше", – вважає Джеймс Шерр.

До слова, президент Петро Порошенко підписав указ, яким затвердив національну програму під егідою Комісії Україна – НАТО на 2017 рік.
 
 
 
 
 

 

 
 

Опубліковано в Політика
Україна не має ніякої можливості вступити в НАТО, поки триває конфлікт з Росією.

Про це заявив член-кореспондент Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham House) Джеймс Шерр в інтерв'ю «Апострофу».

«Немає ніякого сценарію, за яким 28 країн-членів можуть погодитися гарантувати безпеку Україні, як вони гарантували Латвії, коли відбувається конфлікт і коли Росія протистоїть цьому статусу. Така політична реальність, і Україні треба це прийняти», - сказав він.

Шерр радить фокусуватися на підвищенні ефективності підтримки НАТО і союзниками українських Збройних сил.

«Мова не йде головним чином про надання летального озброєння, мається на увазі повна підтримка в сфері оборони, щоб розширити можливості Збройних сил України вести комбіновані військові маневри, що є сильною стороною Росії. Це сфери, де практична допомога і практична політична підтримка - це речі, в яких Україна потребує найбільше. Якщо у України будуть ці речі і також якщо вона зробить те, що потрібно зробити в своїх власних інтересах в середині країни, тоді я не вірю, що Росія зможе перемогти», - зазначив він.

Експерт підкреслює, що НАТО не воюватиме проти ядерної наддержави через Україну.

«Україна веде війну. Ми не збираємося воювати з Росією. Навіть такі люди, як я, вірять, і вірять з 2014 року, що стратегія Заходу повинна бути в повній підтримці України, всіма способами, крім війни. НАТО не воюватиме проти ядерної наддержави через Україну», - сказав Шерр.
 
 
 
 
 

 

 
 

Опубліковано в Політика
Останнім часом велика увага української громадськості прикута до подій в Білорусі. І не стільки тому, що це сусідня держава і розвиток ситуації в ній може мати певні наслідки і для України, скільки через дивну появу в гущі білоруських подій «українського сліду» і активне розкручування теми причетності Української держави до них. Якщо задати собі запитання, навіщо Білорусі сьогодні нагнітати антиукраїнську істерію і псувати міждержавні відносини, то запитань виникає більше, ніж відповідей. Проте, якщо проаналізувати кожну окремо взяту подію, яка має яскраво виражений антиукраїнський відтінок, то стає очевидним, що за появою «українського сліду» в Білорусі стоїть не хто інший, як її союзник по Союзній державі Росія.

Те, що сьогодні відбувається між Росією і Білоруссю, можна з упевненістю назвати гібридною агресією першої проти другої. Мета цієї агресії – використовуючи політичний та економічний тиск, а також пропаганду максимально дестабілізувати обстановку в країні, а потім – не виключено, направити в Білорусь свої миротворчі сили з тим, щоб «відновити конституційний лад». Про можливість такого розвитку подій сьогодні говорять і білоруські аналітики, і опозиція, а також м’яко натякає й сам рупор Кремля.

Дестабілізуючи обстановку в сусідній державі, Кремль за допомогою своєї пропаганди традиційно покладає вину за це на місцеву опозицію. Однак нещодавно, у причетності до руйнування білоруської стабільності почала звинувачуватись й Україна. Про роль Української держави в білоруських планах Кремля збагнути не важко. По-перше, без України, реалізація цих планів була б вкрай важкою. Адже сама по собі місцева опозиція не є тою «страшилкою», яка може завдати значної шкоди діючому в країні режиму. Проте прив’язування, а потім і ототожнення білоруської опозиції з українськими «праворадикалами», «неонацистами» та окремими кримінальними елементами, а також доповнення цієї картини українськими спецслужбами та провладними політичними силами – це вже зовсім інше. В очах білоруських громадян така картина буде виглядати досить ефектно і дозволить Кремлю одним пострілом вбити двох зайців: дестабілізувати Білорусь і звинуватити в цьому Україну, а також розвинути в білоруському суспільстві українофобію та вбити клин у міждержавні українсько-білоруські відносини.

Поява в Білорусі «українського сліду»

Паралельно з економічним та політичним тиском Росії на Білорусь, кремлівська пропаганда почала готувати білоруське суспільство не тільки до серйозної кризи в двосторонніх відносинах, а й до можливої зміни правлячого в країні режиму. Використовуючи добре відомі та випробувані на російському суспільстві пропагандистські штампи, в інформаційному просторі Білорусі запускається тема, що в країні реалізується сценарій білоруського Майдану. Яскравим прикладом цьому є публікація шеф-редактора одного з пропагандистських підрозділів Кремля – ІА Regnum – Ю.Баранчика «Лукашенко запустил сценарий Майдана, и он это знает», в якій він, зокрема, зазначає таке:

«Цілою серією скоєних протягом останнього року великих зовнішньополітичних і внутрішньополітичних помилок Лукашенко сам, з власної волі й ініціативи, запустив сценарій білоруського Майдану. І він це знає. Якщо протягом останніх двох тижнів березня він не зробить ніяких дій в рамках Союзної держави, то Москва не буде нести одна цей чемодан без ручки і заморозить цей проект до тих пір, поки в Мінську не з’явиться адекватне, відповідаюче національно-державним інтересам республіки керівництво, або ж не напоумиться сам Лукашенко».

Для того щоб продемонструвати білоруському суспільству те, що чекає країну у випадку, якщо керівництво держави так і не «напоумиться», російська пропаганда наводить приклад сусідньої України.

Так, в одному з матеріалів під назвою «Статкевич приступил к отработке украинского сценария на Беларуси», опублікованому на нібито білоруському інтернет-ресурсі «БелВПО», зазначається, зокрема, таке: «Статкевич та інші лідери «демократів» вже приступили до створення політичної сили, об’єднаної націоналістичними принципами на тлі яскраво вираженої русофобії з формуванням бойових загонів молодчиків-націоналістів за відпрацьованим українським сценарієм. І хоча Статкевич ще не дотягує до об’єкту свого наслідування – Дмитра Яроша, але, як то кажуть, лиха біда-початок. Розвиток подальших подій передбачити не важко, достатньо поглянути на сусідку-Україну».

А для того, щоб нагадати тим, хто, не дай Боже, забув про те, хто такі українські націоналісти, з якими порівнюється білоруська опозиція, стаття «БНК – филиал «Правого сектора» на Беларуси» досить яскраво про це нагадує.

Ще одним «шедевром» антиукраїнської пропаганди родом з Білорусі став показаний 6 березня на телеканалі «Білорусь 1» сюжет під назвою «Звонок другу», який мав стати відповіддю влади на триваючі в Білорусі так звані «марші дармоїдів», проте став черговою інформаційною атакою проти України. У 25-хвилинному сюжеті безпосередньо акціям протесту було приділено 12 хвилин, решта часу – прирівнювання мирних демонстрацій в Білорусі до подій в Україні, і виключно в негативному ключі, за яким неважко розгледіти досить відомий почерк кремлівської пропаганди.

Загалом, вкидання в інформаційний простір Білорусі інформації про «український слід» в подіях в країні не є випадковим, а заздалегідь продуманим ходом і підготовкою до подальших практичних кроків в рамках гібридної агресії Росії проти України з використанням білоруського плацдарму.

Made in «запоребрик»

Після інформаційної підготовки в ЗМІ, напередодні масових вуличних акцій протесту, зокрема, так званого «Маршу розгніваних білорусів», який був запланований місцевою опозицією в рамках відзначення «Дня Волі» (25 березня), Кремль розпочав наступний етап інформаційної агресії проти України з білоруського плацдарму, використовуючи все ті ж інформаційні вкидання, а також один зі своїх улюблених методів – провокації.

Гібридна агресія Росії проти України: білоруський плацдарм Кремля
Гібридна агресія Росії проти України: білоруський плацдарм Кремля

Акція протесту у столиці Білорусі, 15 березня 2017 року

Так, 20 березня інформаційний простір сколихнула новина про нібито спробу прориву з території України державного кордону Білорусі в районі пункту пропуску «Александровка». Про те, що українська сторона не має до цього інциденту жодного стосунку, того ж дня підтвердили й самі білоруські прикордонники: «З огляду на те, що між пунктами пропуску сторін значна відстань (близько 13 кілометрів), є населений пункт (...), відсутні ознаки порушення державного кордону, стверджувати, що затриманий автомобіль прибув з території України, не є можливим».

Також слід звернути увагу на те, що за дивним збігом обставин, «прорив» українсько-білоруського кордону чомусь «відбувся» саме в період проведення в Білорусі масових протестних акцій. Досить дивним є й те, що «диверсанти» в автомобілі, начиненому зброєю, після пересікання кордону, чомусь поїхали прямо до білоруського прикордонного пункту, а не розчинились в гущі білоруських лісів.

Звідси випливає, що основним завданням цих «диверсантів» було не проникнення в Білорусь для подальшої підривної роботи там, а створення резонансу в її інформаційному просторі для подальшого звинувачення України в дестабілізації обстановки в сусідній державі. Тобто саме те, що сьогодні потрібне Кремлю.

Далі, 21 березня Олександр Лукашенко звинуватив Україну в підготовці бойовиків для дестабілізації обстановки в Білорусі. Коментуючи цю подію, білоруські спецслужби заявили про наявність в них інформації про плани стосовно перекидання в Білорусь наступних бойовиків із України, зокрема, послідовників УНА-УНСО, з якими «Білий легіон» (білоруська незареєстрована спортивно-патріотична організація) тісно співпрацює ще з 90-х років, а також про інших осіб, які брали участь в бойових діях на сході України у складі націоналістичних формувань. Для підтвердження своїх слів, ними було продемонстровано вилучену у «бойовиків» «Білого легіону» різну атрибутику батальйону «Азов» та організації УНА-УНСО.

В той же час слід нагадати, що ця провокація нагадуж, як дві каплі води, постановочне шоу із затриманням українських диверсантів в Криму, яке російське ФСБ організувало в листопаді минулого року. Тоді на змонтованих кадрах російські силовики продемонстрували візитки «Правого сектора», а також зброю, яку нібито знайшли в приміщенні, де міг проживати один із затриманих.

У свою чергу, для отримання від білоруської сторони офіційних доказів наявності на території України таборів підготовки бойовиків, про які заявляв Лукашенко, Служба безпеки України 22 березня направила до правоохоронних органів Білорусі відповідний офіційний запит. Однак досі відповіді від білоруських колег СБУ так і не отримала.

Звідси напрошується простий висновок, а саме: що в білоруських і кримських провокацій одні й ті ж режисери. А відсутність офіційної відповіді білоруських правоохоронних органів на запит СБУ, тільки його підтверджують.

Хрестоматійною із так званих російських інформаційних вкидань є нібито переписка заступника МЗС України С.Кислиці і народного депутата від БПП О.Гончаренка. Зокрема, напередодні самого «Маршу розгніваних», 24 березня на 3-му за рейтингом у Білорусі блозі MINSK.BY було розміщено матеріал під назвою «Украинские радикалы прибывают на Минский Майдан», в якому демонструвались скріншоти зазначеного листування.

Цікаво, що обліковий запис, під яким цей матеріал був розміщений на обох ресурсах, був створений того ж дня, тобто спеціально під це конкретне завдання. Як і годиться подібним фейкам, цей «шедевр» розповсюдився в інтернеті з формулюванням типу «в мережі з’явилась інформація про… (далі – по тексту)» без конкретного авторства і пояснення джерела його походження. При цьому ресурс «БелВПО» пішов ще далі, назвавши фейкову інформацію «даними білоруського КГБ».

Особливої уваги також заслуговують й окремі «білоруські» сайти, на яких розміщуються публікації антиукраїнського змісту. Як, на приклад, вже відомий нам «БелВПО». Його автори називають себе «групою однодумців, офіцерів запасу (у відставці) Білоруського військового округу і Збройних сил», однак чимало їхніх публікацій чомусь перенасичені антиукраїнською пропагандою, розпалюванням міжнаціональної ворожнечі і спробою нав’язування ідей так званого «русского мира».

Гібридна агресія Росії проти України: білоруський плацдарм Кремля
Гібридна агресія Росії проти України: білоруський плацдарм Кремля

Все стає на свої місця, коли встановлюєш походження таких «білоруських» інтернет-ресурсів. Зокрема, в результаті вивчення дампу електронної пошти та проведення додаткового OSINT-розслідування стосовно ресурсу «БелВПО» активістами Українського Кіберальянсу було встановлено, що цей ресурс фізично перебуває в російському Санкт-Петербурзі і є одним з основних партнерів білорусько- та українофобського інформаційного проекту «Імперія», створеного і керованого вищезгаданим шеф-редактором ІА Regnum Ю.Баранчиком.

Дивіденди Кремля

Для того, щоб вкотре переконатись, що за прикладами інформаційних атак проти України стоїть рука не Мінська, а Москви, можна також проаналізувати й вигоди, які вона від них отримає.

По-перше, внаслідок активної антиукраїнської пропаганди, розпалювання міжнаціональної ворожнечі і спроб нав’язати в Білорусі ідеї «русского мира», Кремль отримує дивіденди у вигляді закоренілої фобії білорусів не тільки до України, а й до всього українського на зразок тої, яку сьогодні можна спостерігати в самій Росії.

По-друге, інформаційними вкиданнями про причетність до подій в Білорусі українських праворадикальних організацій, спецслужб, наявність на території України баз для підготовки бойовиків, Кремль намагається сформувати в білоруському суспільстві образ України-агресора, зацікавленої в дестабілізації обстановки в сусідній державі. Вже сьогодні російська пропаганда називає Білорусь «полігоном для Сил спецоперацій ЗСУ».

По-третє, активним використанням у своїх фейках теми українських націоналістичних організацій, кремлівська пропаганда вкотре намагається нав’язати білорусам (і не тільки) думку про те, що Україна – це фашистсько-неонацистське державне утворення, яке живе ідеями і керується виключно принципами Гітлера та Муссоліні. Розрахунок Кремля тут зрозумілий: на пострадянське суспільство Білорусі, фрази типу «хунта», «фашисти», «Бандера», «Правий сектор» діють майже гіпнотично.

По-четверте, інформаційні вкидання про групи бойовиків, які нібито скеровуються до Білорусі співробітниками державних установ України та членами пропрезидентської політичної сили, очевидно, спрямовані на погіршення українсько-білоруських відносин на найвищому рівні.

По-п’яте, на сьогодні по всьому західному кордоні України Кремль створює своєрідний ланцюг нестабільності і антиукраїнські провокації з Білорусі є одною з його основних ланок. Так, ні для кого на сьогодні не є таємницею, що за іншими ланками цього ланцюга – антиукраїнськими провокаціями в Польщі, як і за антипольськими – в Україні, заявами угорських політиків щодо автономії для меншин за кордоном – стоять «ковалі» з Кремля. Завданням такого ланцюга нестабільності є демонстрація того, що Україна – це конфліктна держава, яка не може спокійно жити зі своїми сусідами. З огляду на це, не виключено, що подібні конфліктні ситуації можуть виникнути й з іншими сусідами України.

По-шосте, не слід виключати, що створюючи та нарощуючи «доказову базу» причетності України до дестабілізації обстановки в Білорусі, Росія таким чином готує передумови для майбутнього можливого захисту братської держави від агресивних посягань «київської хунти».

Підсумовуючи все вищесказане можна з упевненістю сказати лише одне: як показує практика, Росія на досягнутому не зупиниться. Очевидно, що сьогодні в Кремлі питанню активного використання Білорусі для агресії проти України надане зелене світло. З огляду на це в подальшому слід очікувати лише посилення антиукраїнських провокацій із використанням білоруського плацдарму. Особливо загрозливим може бути період напередодні спільних російсько-білоруських військових навчань «Захід-2017», які заплановані на осінь цього року і навколо яких вже сьогодні є багато шуму.
 
 
 

Автор: Ігор Федик
 

 

 

Опубліковано в Політика
Сторінка 1 з 12

Додаткова інформація