Когнітивний дисонанс постколоніальної свідомості

Нещодавно мав «задоволення» скористатися послугами відомої кіровоградцям компанії пасажирських перевезень - «Імперія Авто». Я частенько буваю у Києві і відповідно з «Імперією» ми давні знайомці. Справедливості заради, мушу сказати, що компанія надає своїм клієнтам доволі якісні послуги і до цього часу нарікань в мене не було. Та випадок, який трапився зі мною під час останьої моєї поїздки до Києва, змусив мене взятися за «перо».

 

Справа в тому, що в нашій «Імперії» виник справжній клуб поцінювачів радянської епохи та російської армії. По правді він існує вже давно, просто на тлі останніх подій в країні, це стало виглядати особливо цинічно. Але не буду забігати на перед, все по порядку.

 

Був спекотний день, ми виїхали з Кіровограду. Автобус їхав давно звичним та відомим маршрутом. За вікном «побігли» поля соняшника та ріденьки лісосмуги Кіровоградщини. І тут водій вирішив, що пасажири в автобусі занудьгували та вирішив розважити всіх цікавим фільмом. Спочатку нам прокрутили пару серій, такої собі любовної історії в часи політбюро. Десь в душі це викликало певний дискомфорт, та все ж я себе вгамував, мовляв тут на перший план виносяться взаємовідносини між людьми, а рядянське тло, якщо не акцентувати увагу, майже непомітне. Але після закінчення цього фільму, водій вирішив піти далі, та спробував привити нам любов до російських військових. Він поставив нам фільм про військових морського влоту РФ, в якому всі вони поставали перед глядачем , такими собі «героями без страха и упрека». А мені чомусь пригадався Ілловайський котел, пригадався гумкоридор який накрили в усіх стволів, пригадалися очі Семенченка і ще багато чого пригадалося...

 

Я попросив сусіда зліва пропустити мене і підійшов до водія. Сівши поряд з ним я спитав його чи він вважає за нормальне, під час коли наші солдати на сході кладуть голови за незалежність і свободу країни, «крутити» нам таке кіно. Напевно він не чекав, що комусь не сподобається цей витвір сучасного мистецтва, тому в голосі відчувалася роздратованість та легка розгубленість. Спочатку він звинуватив мене в тому, що я намагаюсь зачитати йому лекцію, після цього послався на те, що цей фільм не є забороненим, апелював до того що фільм знятий ще за часів СРСР (хоча він був сучасним). Але на головне питання: чи вважає він нормальним, з моральної точки зору, в час коли на сході війна, демострувати в громадському транспорті подібні кіноленти, відповіді я не отримав. Проте мені порадили сісти на місце та заспокоїтись. Розуміючи, що це розмова зі стінкою, я вирішив її припинити, порадивши на останок замислитись над моїми словами.

 

Я сів на своє місце і всю дорогу до самого Києва я думав про те, що головний ворог України – внутрішній, що моральних потвор в Україні до бісової матері і ще про те, що я не дам їм спокійно дихати поки дихаю я. А потім спробував уявити, що відчув би український солдат, який дивом виліз з «вежливого корридора», якби йому довелось би їхати разом зі мною автобусом в самому серці української землі.

 

Андрій Гоба

громадянин України

Детальніше в цій категорії: « Revolution Ukraine
Loading...

Прокоментувати:

Activate checkbox for comment *

1 коментар

  • Коментувати Людмила Гуріна ... Неділя, 05 жовтня 2014 19:17 Автор Людмила Гуріна ...

    Я абсолютна згодна із автором,більше того прошу звернути увагу іровоградців та отримати підтримку у вирішенні ще однієї проблеми:голосна музика у маршрутних автобусах міста,та ще й переважно шансончик,що викликає неприємну асоціацію та відверте обурення.Прошу долучитися голосом усіх небайдужих та вирішити вищезазначену проблему та попереднього дописувача на рівні міської ради,як замовника перевезень від імені громади,тобто нас із вами у Кіровограді.

Додаткова інформація